Якось музичний критик Олег Вергеліс сказав: «Не існувало питання, на яку оперу ти хочеш потрапити. Це був феномен, коли люди купували квиток на ім’я, на Мірошниченко. Історія театру передбачає образ — примадонна. Євгенія Семенівна була фактично останньою примадонною української опери. Після неї були голоси, були дуже приємні люди, були чарівні співачки. Але не було в них такого, я б сказав, співзвуччя. Не було такого артистичного високого польоту генія».

Пісню солов’я чув кожен із нас, певно ж, і про солов’я також чули «соловей мій, соловей, голосистий соловей». Так от манера виконання пісень Євгенії Мірошниченко близька до пташиного співу. Якщо не слухали, то послухайте обов’язково.

Вона була та лишається символом української опери другої половини ХХ століття, саме з її голосом пов’язана світова слава національної вокальної школи.

Унікальне звучання лірико­колоратурного сопрано Євгенії Мірошниченко ніколи не сплутаєш із жодним іншим. Віртуозне володіння вокальною технікою, стоншування звуків, яскравий акторський талант — такою вона залишиться назавжди, як і хотіла.

Видатний співак Іван Козловський якось сказав: «Наша Женя не тільки співачка від Бога, а ще й справжня актриса від Бога. Таке поєднання зустрічається дуже рідко. Воно було, мабуть, тільки у легендарної Марії Каллас».

Голос Мірошниченко звучить у фільмі Параджанова «Українська рапсодія» — режисер навіть не сумнівався, адже кращого голосу для його задуму годі й шукати. Чисте кришталеве звучання органічно поєднується з картиною.

Євгенія народилася у 1931 році в Харківській області, у сільській родині Мірошниченків. Ніби звично ж, коли оперні співачки походять з освічених мистецьких родин. Походження ж нашої героїні — цілком нетипове для примадонни. А тут ще й війна. Батько загинув на фронті, мати лишилася з трьома дітьми одна. Після визволення Харкова у 1943 році Женя вчитиметься на слюсаря. У технікумі дівчинка брала участь у художній самодіяльності, де хормейстер і композитор Зіновій Заграничний першим розгледів талант юнки.

Вона завжди згадуватиме якою вона вважала себе в дитинстві — інакше як про співачку вона про себе й не думала. Цінувати вона себе почала ледь не з пелюшок, а поки матір заробляла тим, що обшивала все село, то потайки перевдягалась перед дзеркалом у різні сукенки та уявляла як пливе у світлі софітів. І сцена належить їй, і глядач, і голос ллється, ніби мед. Чи то сила уяви, чи то настільки потужний дар, але все так і буде. Мірошниченко підкорить собі ледь не увесь світ.

«Я трохи розгубилась і почала співати останній куплет замість першого. Але за кілька секунд опанувала себе й глядачі нічого не помітили. Щоправда, коли я повернулася за куліси, то знайшла там ледь живого художнього керівника. Йому робили ін’єкцію. Від жаху він був майже непритомний. Але я була твердо переконана, що все вийшло прекрасно». Бідолашний художній керівник… На той час це вважалось неабияким підтвердженням геніальності, правда: у 14­річному віці Мірошниченко заспівала «Вечірню пісню» Стеценка на сцені «Большого» — для Сталіна.

Вона буде непорушно переконана у власній винятковості. Скільки разів її виключали з консерваторії — й не порахуєш. Але жодного разу — за недоліки в співі. А Мірошниченко ж із юності чудово знала, що їй знадобиться в житті, а без чого вона прекрасно обійдеться. Загострене відчуття мистецької правоти, яке супроводжує лише геніїв. І, звісно ж, надтонке відчуття часу.

Коли Мірошниченко стала солісткою Національної опери, черги за квитками на її концерти тягнулися без перебільшень через увесь Київ. Їй часто пропонували переїхати кудись туди, де платять більше, де умови кращі. А вона, вольова й одночасно вразлива, зважитися на такий крок все ж не могла.

— Вам, Євгеніє, жити десь деінде, щоб місто помпезне та пафосне. Щоб до вас пасувало,— одного разу скаже сусідка.

— Якби метою мого життя було поїхати звідси, я би поїхала. Не в усіх людей цілі вашого масштабу.

Проте життя загартувало характер Мірошниченко — вона завжди називала речі їхніми справжніми іменами. Беллу Руденко називала зрадницею і відкрито раділа, що не лишилась на сцені до останнього, як це зробила Монсеррат Кабальє.

Євгенія тричі одружувалась, з усіма колишніми своїми чоловіками берегла теплі стосунки. Жодних образ — усе начисто — тому що дорослі люди так і поводяться. Коли почнеться її роман з одним із популярних румунських співаків, вона журитиметься, що біда не в географічності, а в тому, що ні він, ні вона не змогли б покинути своїх робіт — своїх залюблених театрів.

Мірошниченко вважала, що не кожна талановита співачка має право називатися примадонною. Окрім голосу, техніки й уміння перевтілюватись на сцені в арсеналі примадонни має бути ще одна важлива риса. На її думку справжня примадонна має бути відданою єдиному богові — мистецтву, та не відволікатися на мирське життя. Має бути важлива тільки мить буття на сцені.

— Хіба важливо в чому буде співачка на сцені, якщо в неї настільки потужний голос? — якось спитають Мірошниченко на інтерв’ю.

— У людині все має бути прекрасно, повірте. Я так мучилась, підбираючи концертні вбрання. У вас немає виникати дисонансу між візуальною складовою виступу та моїм голосом. Водночас, яким би красивим мій наряд не був, він не повинен відволікати від співу. Виходити на сцену потрібно щоразу так, ніби це останній виступ. Глядачі мають запам’ятати цей вихід. Назавжди.

У цьому була вся Євгенія — з голови до п’ять — жінка мистецтва.

«Мала опера» — так називався її останній проєкт, якому так і не судилося бути втіленим. Вина щиро вірила в цю ідею, витрачала весь свій вільний час на його втілення. А разом із тим і свої внутрішні ресурси.

«П’ять років ходіння по муках! Думають, що я для себе стараюся? Думають, що буду заробляти на новому оперному залі? А я ж для дітей стараюся — для ваших!.. Їх же виштовхують у чужі світи. Вони ж змушені їхати звідси! А тут не потрібні кращі голоси? Чому ніхто не чує?!»

Авжеж, достукатись до влади так і не вдалось. Перед смертю вона скаже, що «Мала опера» була б пам’ятником для неї. Так, найбільше мріяла оперна примадонна про розвиток опери в незалежній Україні. Вона вперто продовжувала вірити, що колись Україна перестане бути країною «глухих».

Постарайтесь почути, коли вирішите переглянути «Українську рапсодію». Пообіцяйте, що слухатимете голос крихкої пташки.

Померла вона після затяжної боротьби з раком тихо й легко 27 квітня 2009 року, на Великодньому тижні. Кажуть, що саме в ці дні небеса відкриті, а тому всі померлі в цей час потраплять прямісінько в рай.

Особливо кришталеві солов’ї.