Тетяна Яблонська — українська художниця, яка встигла народитися в Російській імперії за рік до її руйнації. Але доросле і творче життя пов’язувало її з Україною, а особливо з Поділлям. В 13­річному віці вона з батьками переїхала до Кам’янець­Подільського. Там майбутня мисткиня, ще мабуть напівсвідомо, захопилася особливістю народного мистецтва: подільськими домашніми іконами, в палітрі яких переважають жовті, червоні і зелені барви, обличчя святих на них — видовжені, а очі — мигдалевидні. Побачила орнаментальні розписи гончарних виробів, а килимарство не могло не вразити її своєю світоглядною міфологією. Невипадково, вже досвідченою і визнаною художницею, вона їздила українськими селами, збираючи зразки народного мистецтва, й особисто познайомилася з Марією Приймаченко. Розмаїття творчості Тетяни Яблонської –пошуки, але в них вчувається вплив імпресіонізму: можна вгадати колір стиглого жита, який полюбляють подоляни. Це не лише величні хлібні лани, але й сорочки, вишиті нитками запеченими в тісті, змішаному з хромітом.

…Під час першої візитації до Москви молода художниця мала можливість побачити картини французьких імпресіоністів. Це справило на неї неабияке враження й зумовило потребу в пошуку нових художніх форм. Саме ці пошуки, відхід від реалізму, радянські критики вважали хибним захопленням, яке «значно ускладнило її творчий розвиток». Вцьому дискурсі показова картина «Перед стартом». Вона, начебто реалістична, але в передачі руху, снігу, фігур на віддалі вгадуються риси імпресіонізму. Замість того, щоб присвоїти картині державну премію, вона довго валялася в запасниках Музею українського мистецтва. Як згадувала художниця: «Але я не була остаточно налякана. Мене виручали любов і захоплення життям».

Після Київського художнього технікуму, закінчила Київський художній інститут у майстерні класика українського живопису Федора Кричевського. Свідченням її надзвичайного таланту є факт організації (в студентські часи) першої персональної виставки. Ранні роботи художниці цілком належать до стилю соціалістичного реалізму, хоча художниця не вкладала в свої полотна спекулятивного ідеологічного підґрунтя, прославляючи прості речі: працю, природу, віковічні людські почуття. У цих роботах вражає достовірність художнього бачення (незважаючи на молодість) майстерність мазка, досконалість композиції. Картина «Ранок» стала символом епохи, вона відтворена мільйонними накладами. Занадто примітивно вважати, що знаменна робота оспівує радянську дійсність. Передусім — це гімн тогочасного життя, його краса і буденність, зустріч безхмарного ранку і безтурботної юності… Мало хто знає, що для картини позувала донька художниці, а зображена квартира знаходилася в Києві на вулиці Великій Васильківській (тодішній Червоноармійській).

Апофеозом соцреалістичного напрямку Тетяни Яблонської є картина «Хліб». Історія створення полотна теж пов’язана з Поділлям. Як викладач інституту, вона повезла на практику своїх студенток у Хмельницьку (тоді Кам’янець­Подільську) область, село Летава. Там, в передовому колгоспі імені Леніна, в якому по війні лишилися майже самі жінки, були неймовірні врожаї зернових. Численні ескізи художниці (по поверненню до Києва) перетворяться на величезне, навіть за розмірами, полотно — заввишки майже чотири метри, з якого на нас досі ллються сонячні промені золотого хліба, освічені елементами народного вбрання. «… Я працювала з повною самовіддачею, з серцем, сповненим любові до цих жінок, зерна, сонця. Що ще треба задля правдивого відтворення життя?» — записала майстриня в щоденнику. До цього села в мальовничому куточку України художниця згодом приїздила неодноразово, аби побачитись зі своїми героїнями і знову надихнутися природою й затишком. …Міщанка за народженням та вихованням, за два довгих роки евакуації, замість мольберта, взяла в руки косу, грабарку, граблі, працювала в колгоспі, возила на волах воду.

Не можна не дивуватися, як у характері художниці поєдналося творче і земне: вона –академік Академії мистецтв, Народний художник, лауреатка державних премій СРСР, депутатка Верховної Ради УРСР 3–4 скликань… Але високі посади Тетяна Яблонська цінує виключно за можливість самореалізації. На з’їзді художників 1968 року дозволяє собі різку критику партійних органів за втручання в творчий процес і надмірну опіку митців, за що на деякий час потрапляє в немилість (навіть втрачає довіру влади).

У часи Хрущовської «відлиги» Яблонська створює цикл робіт під впливом народного мистецтва: «Наречена», «Весілля», «Вдова», з символічною назвою «Життя триває». Але її дивовижний альбом із текстами Івана Драча був вилучений із типографії і знищений, позаяк радянська цензура вбачала в ньому «прояви націоналізму».

Яблонська не боялась відкрито підтримувати свого вчителя Кричевського. У післявоєнні роки, коли художник потрапив під утиски влади (позбавлений усіх звань, права викладати, права жити в Києві) вона часто навідувала старого його в Ірпені.

Одержимість мистецтвом була для Тетяни Яблонської частиною буремного життєвого шляху із закоханостями, заміжжями, дітьми від різних шлюбів. Із автопортрета, виконаного в бездоганному стилі національної образотворчої традиції, на якому художниці 27 років, дивиться зріла майстриня, впевнена в собі жінка, яка бачить попереду непростий творчий хронотоп.

…Не можна не простежити її сміливість навіть у вбранні: одна з перших жінок Києва, що вдягала брючний костюм.

А на свою Державну премію придбала не прикраси і сукню, а моторного човна. Коли, внаслідок інсульту, паралізувало праву руку, несподівано взяла масляні фарби, пастелі, і почала чаклувати на полотні лівою рукою…

Наступний етап творчості Тетяни Яблонської почався з подорожі до Італії, де вона створила «30 етюдів за 30 днів». Таким був вплив на чутливу натуру художниці мистецтва Відродження: «У порівнянні з високим, щирим і чистим мистецтвом П’єра делла Франческо, Мазаччо, Гоццолі, Гірландайо, Мантеньї наші пошуки здалися мені самозакоханим кривлянням». І ще: «В стародавній Японії існував звичай: художник змінюючи манеру пера — брав собі нове ім’я. Так і я давно не Яблонська». Найбільш знаковою картиною цього періоду вважається «Вечір. Стара Флоренція». Якщо можна використати таке словосполучення це — «автопортрет без обличчя». Художниця непобоялась зобразити себе спиною, сидячи у маленькій, майже не обставленій кімнатці. Вона пришвартована зором до краєвиду, до величі і краси старожитнього міста, яку створили покоління флорентійських зодчих.

За часів Незалежності Тетяну Яблонську стали вважати «живим» класиком живопису, на неї орієнтувалися, з нею порівнювали, про неї писали критики і мас­медіа: ЮНЕСКО оголосило 1997 рік роком Яблонської, 2000 року у Кембриджі їй присвоїли титул Жінки року.

Україна пишається внеском художниці в розвиток національної культури, образотворчого мистецтва: 1998 року Перші особи держави особисто прийшли на гостину до Тетяни Яблонської, аби вручити Національну премію України ім.Т. Шевченка. Ювілей художниці став подією всеукраїнського рівня. У 2001 р. мисткині присвоєно звання «Герой України».

Біографія успішної людини приховала тернистий творчий шлях, адже в радянські часи художницю спочатку звинувачували в «чужому для радянського мистецтва імпресіонізмі», згодом в націоналізмі, в перші роки незалежності, навпаки — в «радянськості». Вона була членом КПРС, але називала себе не радянською, а українською художницею, раділа розпаду СРСР та українській незалежності. Її щоденники свідчать про роздвоєність між правдою життя та жорсткими рамками сталінської епохи, а згодом і лицемірним періодом брежнєвського застою. За спогадами доньки: «мама все життя шкодувала за тим, що покаялася у формалізмі» — статтею­виправданням після нищівної критики,—«боялася розповідати, що батько довгий час мріяв емігрувати, що знищила світлину, на якій наш дід був у рясі священника».

Головне, що в пам’яті народу лишилася її Україна, золотаве поділля, що дихає сонцем, свободою, хлібом. А ще — неперевершений доробок художниці, що впродовж тривалого творчого життя зуміла творити як в традиціях соцреалізму, так і в народно­декоративній манері, а пізніше,— і в стилі постімпресіонізму. Її пензлю були підвладні і портрет, і пейзаж, і натюрморт. Опанувала і жанровий і монументальний живопис. Тетяна Яблонська брала участь у Венеційській бієнале, а її персональні виставки організовували в багатьох містах світу: Будапешті, Лондоні, Парижі.

У передостанній день життя вона встигла намалювати вікно власної кімнати, за яким, мабуть, вже на неї чекали янголи.