Соломія Павличко народилася у 1958 році у Львові, місті, яке ще зберегло свій європейський шарм, в родині видатного українського поета і перекладача Дмитра Павличка.

Якщо запитати, хто символізує сучасну українську гуманітарну науку, то всі в один голос промовлять: Соломія Павличко. Вона називала себе феміністкою ще тоді, коли це не було мейнстрімом, а тому стала символом українського феміністичного руху часів Незалежності.

Упродовж багатьох років її батько був редактором відомого на всю країну журналу перекладної літератури «Всесвіт», тож не дивно, що маленька Соломія жила у світі книг і чудово знала англійську мову. Ще б пак — із далеких закордонних відряджень Дмитро Васильович привозив цілі валізи англійських та американських друкованих видань і їх треба було прочитати в оригіналі! Можливо, це і визначило її подальший вибір — вступити на романо­германську філологію Київського університету імені Тараса Шевченка, а далі захистити кандидатську дисертацію про вірші американської поетеси Емілі Дікінсон. Хтозна, може, творчість Емілі Дікінсон — цієї екстравагантної дивачки­самітниці, яка всім своїм життям довела, що доля жінки — не тільки «Kinder — Küche — Kirche», а й самобутня творчість, привела науковицю Соломію на шлях фемінізму.

Вона знайшла сміливість зняти з іконостасу українських літературних класиків і спробувала побачити в них людське. Вона однією з перших в Україні заснувала приватне видавництво «Основи», яке спеціалізувалося на виданні невідомих вітчизняному читачеві книг. Її літературознавче дослідження «Дискурс українського модернізму» стало головним скандальним бестселером в літературній критиці і навіть обговорювалося на сесії Верховної Ради…

А ще власні переклади Соломії Павличко з англійської мови. І знову неочевидний вибір книг — «Володар мух» Вільяма Голдінга та … «Коханець леді Чаттерлей» Девіда Лоуренса. О так, українською «розпущеного та аморального», на думку багатьох світових літературних критиків, Лоуренса до Павличко в нас ще не читали! Як бачимо, і тут Соломія знаходить сміливість перекласти українською мовою роман, який в багатьох країнах засудили за надмірну відвертість та сексуальні сцени, і навіть назвали порнографією!

Проте вже у докторській дисертації Соломія Павличко повертається до свого, рідного. Її дослідження має назву «Теоретичний дискурс українського модернізму». «Модернізм» — це слово набуло негативної конотації у більшості тодішніх довколалітератних кіл. Який модернізм у всуціль народницькій патріархальній літературі? Проте Соломія стояла на своєму: український літературний модернізм має не просто велике майбутнє, у нього є й багате і складне минуле! І щонайцікавіше — вона прив’язує протистояння традиційного із модерним до психоаналізу творчості українських класиків.

Напевно, це — перша спроба в історії української літератури зобразити Тараса Шевченка, Лесю Українку, Ольгу Кобилянську та багатьох інших звичайними людьми з їхніми страхами, комплексами, болями та радощами. А ще сексуальність як один із основних рушіїв творчого розвитку письменника… Проте суспільство виявилося не готовим до такого і книжка зустріла сувору і почасти неадекватну критику. Опоненти Соломії Павличко наголошували на неприпустимості потрактування української літератури через тілесність, а обговорення «Дискурсу українського модернізму» навіть винесли на одну із сесій Верховної Ради України.

Так в одному із інтерв’ю Соломія висловилася про протистояння традиційного та модерного: «Традиційно український літературний рух завжди вимагає продовження, розвитку традицій, не терпить конфлікту. В цьому сенсі я не вписуюся в стереотип. Мені здається, що бути стовідсотковим «продовженням» батька чи батьків (попередніх поколінь українських літераторів) — це аномалія».

А ще додала: «Мене цікавить фемінізм і як ключ до прочитання літературних явищ. Постановка проблеми не нова. Після «Другої статі» Сімони де Бовуар такі речі апробовуються уже сорок років, і я просто застосовую деякі з тих метод до української літератури. Але я не роблю це механістично, не приходжу до якогось автора і не кажу: так, ось зараз я робитиму феміністичний аналіз. Аналіз диктується текстом, тим паче, сьогодні він може бути лише багатогранним, коли фемінізм поєднується з психоаналізом, деконструкцією тощо».

У літературному цеху її фемінізм теж сприймався неоднозначно. До слова якось прозаїк та поет Юрій Іздрик сказав: «Все ж, що має на увазі Соломія Павличко, яка так наполегливо майже у кожній своїй публікації відстоює ідеї фемінізму? Невже справді рівноправ’я, свободу й тому подібні нісенітниці? Якось не віриться, що доктор наук, автор п’яти книжок, self­made woman переймається подібними речами». На це Соломія Павличко відповіла: «Я мушу сказати Іздрикові, що я справді вірю в такі «нісенітниці» як рівноправ’я і свобода абсолютно в усіх аспектах і нюансах цих понять — політичних, історичних, економічних, соціальних, культурних і навіть сексуальних (моралістів на зразок Іздрика прошу почервоніти)».

Хто мав рацію — Іздрик, чи Павличко — важко судити. Очевидно, навіть наприкінці дев’яностих в Україні стереотипне бачення ролі жінки в суспільстві було ще доволі поширеним, зокрема в політиці. Так Соломія Павличко писала, що «тільки ті жінки в політиці реалізовуються успішно, які абсолютно не відповідають українському стереотипові берегині, жінки­матері у вишитій сорочці, котра співає колискових пісень а­ля Ніна Матвієнко… У політиці досягає успіху сильна, агресивна жінка, яка критично, жорстко дивиться на світ… Рішучість іти ва­банк, тверезий погляд, неймовірний критицизм щодо владних структур, відсутність традиційної м’якості. Наше суспільство на сході України й на заході, обираючи парламент, обрало саме таких жінок. Тобто це свідчить про багато цікавих процесів, пов’язаних із зміною стереотипів у суспільстві…».

Якою Соломія була в житті? Сучасники стверджують, що таки особливою. Два шлюби, донька, керування одним із найкращих українських видавництв, безліч наукових літературознавчих праць, авторські переклади, викладання в університетах України та США… Зовні схожа на свого батька Дмитра Павличка, Соломія, за словами друзів, надавала перевагу майже непомітному макіяжу та зручним джинсам… Навіть у зовнішньому вигляді шукала передусім свободи та рівноправ’я. Такий собі символічний монумент жінки, яка не прагне сподобатися, а дошуковується істини…

«У вежі я не живу. За своєю натурою я в ці вежі не вірю, не вірю людям, які нібито там живуть, це — не мій тип. Я людина життя, мені подобається знайомитися з людьми, знати різних людей. Зрештою, я викладаю в університеті, займаюся видавництвом «Основи» — яка вже там вежа? Щодо домашнього вогнища. Усі ми живемо в рамках суспільного життя, а родина — це спосіб суспільного життя. Наскільки добре виконую я цю роль? Моя дочка виросте й тоді буде видно, чи була я добрим вихователем» — розповідала про себе.

Попри те Соломія усе ж нагадує вежу, чи то львівський Високий замок — високий та незворушний.

Соломія померла рано і трагічно — у віці трохи за сорок отруїлася чадним газом в себе вдома. Чи встигла зробити все за такий короткий проміжок часу? Риторичне запитання. Її сучасники в один голос стверджують, що донині її немає ким замінити. Проте їй вдалося сформувати цілу школу сучасних літературознавець­феміністок, до якої можна віднести і вже також нині покійну Нілу Зборовську, і Тамару Гундорову, Марію Зубрицьку і Віру Агеєву, Оксану Забужко…

Духовна посестра Соломії Оксана Забужко пізніше писала про неї: «Соломія Павличко — близька і дорога мені людина. Її трагічна смерть напередодні нового 2000­го року скінчила цілу добу в українській культурі для цілого мого покоління. Соломія була беззастережним інтелектуальним і моральним лідером свого покоління. Це була шалено яскрава, талановита, мудра і направду лицарської душі людина. Те, що вона встигла за свої 42 роки зробити… Вона була з тих людей, які міняли світ довкола себе».

Соломії Павличко багато років немає з нами, видавництво «Основи» вже під керівництвом її доньки Богдани Павличко потрохи змінює свою концепцію, осучаснюється… Проте, як би пафосно це не звучало, справа Соломії Павличко жива, оскільки живий фемінізм, жива українська літературна критика, жива одвічна боротьба проти стереотипів…

«Наскільки я є феміністкою в житті? Думаю, повною мірою. Я вже розказувала, як мене було виховано. Це було справжнє феміністичне виховання, коли батьки тобі кажуть: ти повністю повинна розраховувати на власні сили — ніякі заміжжя, ніякі мужчини, ніякі сторонні люди — тільки ти сама можеш зробити себе щасливою. І я так і стараюся жити…».

Соломія Павличко