«Доте та Мімі, я знаю, що ви чекаєте від мене хороших вістей. Але писати так, як раніше, я більше не зможу. Переконаний, що Єва зробила це через вас. Колись ви зрозумієте, що таке біль, але нашій пташці заподіяли смертельних ран. Ви ж були поруч… Вічно заклопотані своїми бідами два центри всесвіту. Хотів би сказати, що бог із вами, а він відтепер із моєю сестрою.

З себе, як зі старшого брата, провини не знімаю. Краюся більше за ваше, повірте.

Домовимось, що моє життя від секунди смерті Євочки — вас не стосується, тому не переймайтесь. Ю.»

Раніше написав би — «Ваш Юра», «мамо, тату»…

Коли ждуть спасіння, то обов’язково чекають на голуба. А точніше — білу голубку, котра принесе благу вість. Вість про те, що всі живі чи принаймні одужають. Вість про те, що все буде добре, якщо не зараз, то дуже скоро.

Та це одна справа, інша — бути лікаркою, коли лікарями в патріархальному світі могли бути винятково чоловіки. Це зараз легко уявити, що жінка обіймає керівну посаду без будь­якої підтримки з боку чоловіків. А наприкінці 19 століття бути жінкою означало бути просто дружиною та матір’ю, навіть якщо маєш безмір знань.

А ще це зараз ми ледь не всі знаємо як лікується рак, ходимо на дослідження, спілкуємось онлайн зі своїми лікарями. Це зараз рак шийки матки діагностується на початкових стадіях, а одужати можна без променевої, важкої хімічної чи складної гормональної терапії.

В Україні боротьбу з жіночим раком через променеву терапію почала Софія Морачевська. Хоча шлях до цього був довгим, тернистим і сумним.

Софія Морачевська не була б собою, якби не довела, що для порятунку чужого життя гендер значення не має. Знайомтеся: пані Морачевська — українська громадська діячка, перша випускниця медичного університету та перша лікарка в Австро­Угорщині.

Юра Морачевський у листі до Ольги Кобилянської напише: «Найпрекрасніше, по-людськи найвеличніше, те, що зробило її людиною, не було якоюсь доктриною, починанням або звершенням. Це — велич і могутність єдиної душі, притаманної молодій дівчині, яка, попри навчання, не втратила жіночності й все виконала до кінця. Вона отримала вищу освіту, і наскільки ж вона велична і прекрасніша в цьому чині, ніж всі ті, хто багато говорив і писав про необхідність рівноправності, але мало робив. Це не завадило їй стати дружиною, матір’ю і господинею дому, виконувати життєву настанову жінки вірно і чесно».

Народилася 12 травня 1865 року в селі Довжанка Тернопільського повіту, Австрійська імперія, у сім’ї священика Атанаса, який 1881 року успішно закінчив Віденський медичний університет і став доктором медицини.

Народилася вона саме на Тернопільщині не просто так. Усе життя Морачевської буде схожим на природу краю: із загадками­печерами, із дивовижними історичними поворотами долі, із зачудуванням неперсічною красою…

Оскільки вчилась Софія всюди блискуче і зупинятися не хотіла, а в Австро­Угорщині жінок не приймали до університетів, у 1887 році Софія вступила до вишу у Швейцарії. Так вона стане першою жінкою­лікаркою в АвстроУгорщині та першою українкою Галичини, що здобула університетську медичну освіту. Тоді ж дебютувала в літературі — у першому жіночому альманаху «Перший вінок» вона під псевдо Єрина опублікувала оповідання з міського життя «Пісок. Пісок!», а також розвідку «Родинна неволя в піснях і обрядах весільних».

У Цюриху Софія Окуневська познайомилася з студентом Вацлавом Морачевським, варшав’янином. У 1890 році вони одружилися. За шість років народиться син — Юрочка, а ще через два — дивовижна Євочка.

У цей же період вона публікує свою докторську дисертацію про зміни в крові під впливом анемії і отримала вчений ступінь доктора медицини у Цюрихському університеті. Як писала львівська газета «Діло»: «Це перший доктор споміж українського жіноцтва, а навіть це перший доктор-жінка в колишній Австрії. Під цим оглядом випередила вона жінки-польки й жінки инших народів Австрії».

З 1900 року вся родина Морачевських жила в Чехії. Навпіл сім’ю розітнула Перша світова. Відірвані одне від одного, зосередившись кожен на власній кар’єрі, подружжя віддалялося. Згодом чоловік взагалі залишить родину…

Тривалий час пояснень розриву не існувало. Але…

Майже наприкінці життя колишній українофіл Вацлав змінив погляди і став відданим сином Польщі, тоді як Софія залишалася дочкою України, котра жила недосяжними національними ідеалами. Здавалося б, ось і причина для уривання шлюбу, все цілком логічно: не зійшлися політичними поглядами.

Але це дрібниці для людей, які по­справжньому люблять одне одного. Справжньою причиною розлучення стала молода й талановита польська художника Марія Водзіцька. Аристократична, зацікавлена винятково мистецтвом — жодного слова про політику. Доказом її любові стануть портрети Вацлава…

— Я хочу намалювати тебе в Альпах,— шепоче Марія.

— Хороша моя,— посміхнеться Вацлав,— може, трохи зачекаємо.

— Я хочу…

— Ну чого, скажи, мила моя,— запитає Вацлав.

— Тебе.

Найбільшим ударом долі для Вацлава та Софії стало не розлучення: вони ж були дорослими людьми — усе все розуміють. На Різдво 7 січня 1919 року наклала на себе руки 20­річна донька — Євочка, котра саме здобувала освіту в Цюриху і могла б стати першою українською архітекторкою…

Поховавши молодшу сестру, 23­річний Юра жахливо карався, звинувачував себе у погибелі Єви. Більше ніколи він не назве батьків тато та мама, а в листах писатиме відсторонено — Доте і Мімі.

Плітки та поголоски щодо причини самогубства Єви морально спустошили Софію. А Вацлав до кінця днів носив при собі урну з прахом дочки, навіть — на лекції до Львівської академії ветеринарної медицини. Його навіть ховатимуть разом із нею…

Софія була не тільки дуже талановитою лікаркою, а й письменницею, якою захоплювалися Франко, Стефаник, Кобилянська, котра писатиме про Морачевську так: «Від неї пішло мені те світло, за яким я так тужила, невиразно мріла».

Та доля лікарів, як і білих голубок, часто дуже передбачувана.

Коли в Софії пекельно розболівся живіт, то вчасно ніхто не зміг прийти на допомогу. Вона померла від гнійного апендициту. І вона все розуміла, вочевидь, знаючи її рівень освіти…

Вона лишила по собі не одне врятоване життя. Над сімейною могилою, котра звела всіх разом знову, усіх примирила, на Личаківському цвинтарі у Львові завжди літають голуби.

Тому не забудьте подивитися вгору, коли відвідуватимете Морачевських: голубина родина над могилою воркотітиме про своє пташине.

Як добре, що більше не про людське.