І в павутинні перехресних барв,
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть, не зимне умирання.

Олена Теліга

Про Олену Телігу відомо багато: поетеса, літературна критикиня, вчителька, громадська діячка. Водночас, якщо спитати середньостатистичного українця, хто була ця жінка? чим вона жила? чому її ім`я не можна викреслити зі сторінок нашої історії? — чи він відповість? А історія її унікальна та, безумовно, варта того, щоб бути почутою кожним наступним поколінням.

…Усе почалося в місті Іллінську, що під Москвою. Саме там народилася майбутня поетеса. Її батьки обоє походили з України, однак дівчинці судилося зростати та формуватися у російському середовищі аж до 1918 року, коли батько Іван Опанасович почав працювати професором Київського політехнічного інституту. Для Олени Теліги Київ став найщасливішим і найдорожчим містом, у якому, як вона згадувала у віршах і листах, минули найкращі часи її життя. Саме там романтично налаштована душа дівчини сповнювалася яскравими враженнями, які згодом буде відображено у віршах. А проте довга дорога до Києва стала фатальною, адже ніхто не міг передбачити, що цій вродливій молодій жінці судитиметься прожити лише 36 років…

Життя з юних літ гартувало письменницю та вчило стійкості: під тиском зовнішніх обставин сім`я зовсім юної дівчинки то розділялася (батько зі старшим братом були вимушені податися в еміграцію), то знову збиралася разом. Олені доводилося працювати за пайок на комуністичних городах, виконувати роботу посильної, але навіть попри це вони з мамою мусили розпродувати речі… Однак Олена завжди мала веселу вдачу, яку помічали її знайомі: попри матеріальну скруту, залишалася веселою, привітною, життєрадісною, мала стійкий характер: «З таємничою радісною усмішкою мила я підлогу і закопчене начиння, з такою ж усмішкою ганяла і розносила повістки або пиляла дрова».

Довго проживала у Празі, де брала активну участь у літературних вечорах та диспутах, спілкувалася з Н. Лівицькою­Холодною, Є. Маланюком, Ю. Дараганом, О. Ольжичем, Л. Мосендзом. 1926 року вийшла заміж за Михайла Телігу, з 1927­го про неї почали говорити як про поетесу, хоча ні на той час, ні за життя жодної збірки Олени Теліги видано не було. З самого початку поетичного шляху авторка була вимогливою до себе і навіть найближчим майже не показувала своїх віршів, адже в її сім`ї вже був поет (брат), тож захоплення доньки серйозно не сприймалося. Проте талант не міг залишитися непоміченим, так розпорядилося саме життя.

Бурхливі, насичені роки пережило подружжя Теліг і в Польщі, де Олена активно друкувала не тільки вірші, а й прозу та публіцистику. Кілька статей Олена Теліга присвятила темам жіночої реалізації та самовираження, де наголошувала, що жінка не повинна забувати про себе…

У текстах Олени Теліги відчувається тонкий ліричний струмінь, але водночас — мужність, запал, вольовий сплеск. Її поезію порівнюють із лірикою Лесі Українки. І значною мірою Олена Теліга справді була такою, їй було важливо самій творити зміни на краще, а не чекати, поки це зроблять інші. «Як людина, що переживала ганьбу й рабство своєї нації, чулася вона в нудних мурах проклятого межидіб’я, мов вільний птах, що рветься крізь грати»,— так про неї говорив редактор «Літературно­наукового вісника» Д. Донцов, адже їй було добре відомо: «той, хто хоче передиратися через дротяну загороду, або зломити грати, щоб вирватись на волю, може це зробити, тільки лишаючи за собою подерті крила, шматки вирваного м’яса, сліди крові. Іноді й саме життя».

«Тільки я мушу твердо й безжалісно знати, / Що не зродиться полум’я з вогненних блисків»,— такою була її філософія і в особистому житті, і в громадянському. Поетеса підтримувала ОУН, захоплювалася ідеями українського суверенітету, підтримувала, наскільки могла, боротьбу за державність. І — ніколи не писала ні на замовлення, ні до «особливих дат» — не могла, не вміла. «ЇЇ вірші,— як зазначала М. Бачинська­Донцова,— були такі життєрадісні, витесані і ядерні, що спершу дехто з читачів думав, що автор є мужчина, бо «О. Теліга» могло бути й чоловіче прізвище».

Нині, коли Олена Теліга вже не з нами, її яскраво характеризують важливі справи та тотальна небайдужість. Але особливо колоритно кожну людину розкриває Його Величність Випадок.

Йдеться про таку ситуацію: на одному з зібрань у Народному Домі прозвучали слова, що українська мова — собача. Олена Теліга відреагувала безкомпромісно: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас більше не хочу знати». Пізніше поетеса напише: «Там, де треба,— я тверда й сувора». Питання національної та особистої гідності завжди були для неї першорядними; Олена Теліга не любила, коли її жаліють, і воліла просто діяти. Вона не була красунею. І хіба не дивовижно? — при цьому сучасники згадували її як витончену, елегантну жінку, яка захоплювала всіх чоловіків навколо, носила вишукані капелюшки, немов справжня варшав`янка, та вміла своїм нестримним сміхом, влучними дотепами, вродженим почуттям гумору прикрасити будь­яку розмову.

Показові характеристики залишив про поетесу І. Денисюк: «Досить висока, струнка, з неповторним обличчям, яке не забувається». Ще хлопчаком він бачив Олену Телігу та не міг збагнути, як можна приходити до Божого храму «в шапці», навіть якщо це не шапка, а капелюшок, у якому жінка схожа на королеву. Проте відкарбувалося у пам`яті його й те «овальне обличчя з дещо зашироким ротом, але сповнене якогось багатого змісту, прихованого, 207 загадкового життя, вірніше подиву до життя, цікавості до нього, вдумливості й зосередженості».

А потім знову був Київ. Уже не той, яким юна Олена його запам`ятала, але досі рідний, досі потрібний. «Замість радісної батьківщини — почорнілі й похилені Караваївські дачі, як символ загальної опущености. Обшарпана Політехніка, неплеканий парк, де проходили дитячі забави. Усе не так…» — згадала письменниця. І — залишилася.

Напевно, бо найбільше не любила, щоб слово розходилося з ділом. І, слідуючи за власним кодексом честі, намагалася будувати нове майбутнє фактично на руїнах: організувала Спілку українських письменників, відкривала пункт харчування для своїх соратників, редагувала літературний тижневик «Литаври», котрий мав яскраве антиімперське забарвлення. Німецька влада не любила Олену Телігу: для них вона була занадто зухвалою, занадто принциповою. Стали частішими її візити до гестапо…

А тим часом уся київська інтелігенція задихалася від хвиль провокацій, арештів і… розстрілів. Друзі та соратники попереджали поетесу, що в столиці залишатися небезпечно, а вона вирішила, що більше не покине Київ і ніколи не вирушить в еміграцію. Саме так відбулася найфатальніша битва в житті Олени Теліги, адже жінка була свідома того, що йде на смерть. Дев`ятого лютого 1942 року письменниця прийшла у приміщення Спілки, знаючи, що там влаштували засідку гестапівці. Пояснювала: «Я не можу втікти, бо хтось міг би сказати: в небезпеці нас лишила, а перед небезпекою говорила про патріотизм і жертвенність. Коли я не повернусь, то не забувайте про мене. Коли я загину, то знайте, що свій обов’язок сповнила до кінця».

За своє коротке життя Олена Теліга зазнала злетів і падінь, важкої скрути і щасливих часів. Поєднувала в собі раціональність і творчий струмінь, нежіночу стійкість і неймовірну м`якість, християнську побожність та язичницьке світосприйняття. Такою й пішла в засвіти — до останнього молодою, до останнього вірною своїм ідеалам. А з нею пішов на смерть і коханий чоловік Михайло, який назвався письменником, хоч таким не був, і не покинув дружину ні в радості, ні в горі.

…Вистріли пролунали. Назад дороги нема. А вперед?..

Якщо є, то ми своїм земним оком її не бачимо.

Один із гестапівців зізнається: «Я ще не бачив чоловіка, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка».

У гестапо, на стіні камери № 34, буде знайдено напис:

«Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».