–Тут може бути моя матір. Або чоловік,— спокійно говорить до охоронців жінка в сірій шовковій хустці перед дверима одного з концентраційних таборів.

— Тобто ви хочете перевірити, як ми розуміємо, чи немає тут вашої рідні? — охоронці переглядаються: чи при тямі ця дивачка взагалі.

— Так-так, саме це я й хочу перевірити. Розумієте, вони пропали, а я відчуваю, що живі. Можливо, вони за вашими стінами.

— Ну спробуйте,— охоронці засміялись. І пустили.

Табірний лікар виведе цю жінку за годину, й удавано насварить охоронців:

— Якщо ваша робота охороняти — охороняйте. Прохідний двір влаштували.

Охоронці не встигли помітити, коли жінка зникла за рогом одної з прилеглих до табору вулиць.

Складно уявити їхні лиця, бо назад не вертався ніхто…

А зараз подивіться вгору і послухайте: «… Було зоряне небо і тут — саме перед відкритим небом, в повній самоті сталася Жива зустріч. Небо стало фізично відчуватися як незмірно більш глибоке, любов заповнила все серце, вона 76 почала ширитися і вже не могла вміститися в ньому, і саме любов серця вирвалася назовні, і понеслася вгору, і відчула Живого Бога. Фізична важкість тіла абсолютно зникла, стан повної невагомості (це дозволило мені потім реально зрозуміти «ходіння по водах» Христа і Марії Єгипетської). Духовне — не щастя, щастя — категорія Землі, а блаженство, безмежний світ, потоки Божественної Любові, що ллються від Живого Бога в серці, що наповнюють любов’ю безмежної до всіх, до всього…»

Увага, увага! До вас говорить із планети 2006 Полонська маленька Льоля. І вірить, що ви дивитесь у небо, рахуєте зорі і твердо переконані, що серце зряче навіть тоді, коли очі відмовляються розрізняти царівен­персеїд.

Історія Олени Полонської — яскраве свідчення того, що наука та бог — поняття неподільні та взаємодоповнюючі. З одного боку — усвідомлення, що хороший вчений завжди атеїст, з іншого — що яким би атеїстом цей учений не був — бог із ним. В історії з Льолею запитань більше, ніж відповідей. Але до неба завжди багато запитань.

Олена Полонська народилася 21 листопада 1902 року в селі Селець Володимирського повіту Волинської губернії. Походила зі збіднілого роду шляхтичів. І дарма, що збіднілого, зате гордого і з неприборканою цікавістю до всього світу. Поки більшість дівчат мріяли про заміжжя, Полонська уважно вдивлялась у небо і вчилася всеоб’ємності космосу. Вчилась у різних країнах, володіла п’ятьма мовами. Уже стає абсолютно зрозуміло, що з такою панною просто не буде.

Але поза тим, що наука у будь­якому її прояві не переставала бути цікавою для Полонської, вона була дуже віруючою людиною. І коли вступала на відділення астрономії, і коли 77 феєрично захистить дисертацію про «Планетоцентричний рух комет», і коли стане доктором філософії. Вона не пояснюватиме бога, не шукатиме йому означень, а просто розказуватиме науково про все, що він сотворив крім цієї планети.

Професійна діяльність Полонської була пов’язана з розвитком орбіт та траєкторіями руху комет. Роботи Полонської використовуються зараз при дослідженні траєкторій небесних тіл у НАСА. Це так, для довідки. Тому що багато хто носить модні світшоти з нашивкою НАСА, але мало хто задумується, скільки для космосу зробила одна маленька українка.

Але небо — небом, віра — вірою, а любов ніхто не відміняв. І от наша панна у 34 роки виходить заміж за вченого­іхтіолога Леона Казимирчака, візьме собі подвійне прізвище, народить сина Сергія.

Потім почнеться війна.

А це означає потрапити на багато років до пекла. Випробовувати свій дух на міцність. Усю війну Олена допомагала своїм колегам переховуватись від облав та обшуків гестапо. Під час повстання у Варшаві з Полонською станеться одна з найдивовижніших історій війни.

«Боже, дай мені сміливості заговорити до них».

— Думаєте, що ведете на розстріл, то вб’єте? — жінка у сірій шовковій хустці не вигукує ці слова, а спокійно промовляє, ніби жодного страху в світі не існує.— Ви ж усі розшиті словами «З нами бог», то який він у вас? Бог убивства? Війни? Катування? Хто сміливий і пояснить мені перед смертю таку просту істину?

— Ісус,— тихо, наче для переконання себе самого, сказав один із них.

— То саме Ісус просить вас убивати жінок? Ви ж усі маєте матерів, дружин, сестер, доньок… Ви ж усі маєте тих, кого любите. То хіба бог більше про убивство, ніж про любов? Подивіться в небо і визнайте: або ви з богом єдиним, або з язичницьким фанатиком. У такому випадку ваші нашивки не захистять вас він ганебної смерті.

— Тікай! — закричить солдат, котрий пригадав ймення бога: відчув, що ганебна смерть його не омине, то чого б не зробити бодай одну справу, гідну людського серця.

І Полонська спокійно пішла місце розстрілу.

Та найстрашніше — загубити у кривавому вирі божевільну матір. Згодом — і чоловіка. Палке серце Полонської допоможе їй дізнатись, що Леона відправили до австрійських каменоломень (звідти ніхто й не розраховував на повернення), матір же вона розшукає і разом з нею та Сергійком вирушить до Праги.

Коли радянське консульство оголосить про добровільну репатріацію, Полонська буде однією з перших, хто попросить про повернення…

У травні сорок п’ятого Олена зСергієм та матір’ю переїхала до Херсона і почала працювати у місцевому педінституті. Спочатку лаборантом, а згодом — старшим викладачем кафедри математики. Живи вони у комунальній квартирі, яка була схожа більше на землянку. Щоб прогодуватися, доводилося працювати по 17 годин на добу і водночас готуватися до захисту кандидатської дисертації, адже польський диплом доктора філософії в СРСР не визнавався (як і віра, як і будь­що шляхетне — доба знеструмлення душі).

У Херсоні житло Полонської пограбують, а сусіди, з бажання допомогти та вигнати крадіїв, ненароком вчинять 79 пожежу. Залишившись без помешкання, Олена і її рідні кілька місяців провели під відкритим небом. У своєму відчаї, вона ночами приходила до священика, щоб разом помолитися і причаститися.

Хмари нависнуть над крихітною жінкою в напівпрозорій хустці: Сергій помре від менінгіту в інфекційній лікарні — лікарська помилка, хибний діагноз…

Для того, щоб незбожеволіти іпродовжити працювати втій сфері, яку любила найбільше, Полонська поїде до Ленінграда. У 1950 році Олена Іванівна захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидатки фізико­математичних наук. Паралельно працювала штатною викладачкою у Ленінградському педагогічному інституті імені Покровського.

У 1952 році Олена на короткий час повертається в Херсон, де вона ошелешена звісткою, що її матір померла у божевільні.

— Так, Полонська,— стривожено підтвердить медсестра місцевої божевільні.

— Не може такого бути… Мені ніхто не писав…— жінка стягне шовкову хустку, кольору неба перед грозою, зі свого посивілого волосся.

— Вас шукали, але, на жаль…— медсестра знизала плечима. А що вона ще могла, врешті.

Решту життя вона присвятить науці та богу.

Буде першою та визнаною і в астрономії, і у відданому служінні богові: в неї лишилась вона сама та небо — така проста математика, немає вибору, крім як бути першою.

Навіть майже сліпою Полонська продовжуватиме читати напам’ять курс лекцій про свого духовного наставника — Сергія Булгакова.

«Про дію благодаті Божої в сучасному світі» — так назвала свою автобіографічну книгу черниця Олена.

— Єдина чеснота, про яку так часто забувають,— відповідальність,— каже черниця у сірому небесному шалику.— За слова, за вчинки, за думки. Відповідальність за кожен свій порух — уже любов до бога.

— А коли ж прийде благодать? Книга ж про це, здається,— запитує блакитноокий парубок.

— Любов — уже благо. Якщо це дійсно вона.

І от ви теж уже дочитали майже до кінця і подумали: персеїди — це метеори, а комети — це комети. А от вам і задачка: треба уважно подивитись на небо і проаналізувати що ж там показують на тому екрані. Просто так, для себе, не для науки і не для бога.

30 серпня 1992 року Олена Казимирчак­Полонська назавжди пішла за персеїдами. Помираючи прошепотіла: «Вище!», звісно ж — куди вона без висоти. Її поховали на кладовищі астрономів під Санкт­Петербургом.

Шкода, здавалося б, що вона не повернулась додому.

Ми так подумаємо — і помилимось. Тому що саме по смерті вона нарешті потрапила додому — на свою маленьку планетку № 2006 Полонська, де мама в’яже теплий шарф на зиму, Леон приготував вечерю, а Сергійко, верткий і проворний, крутиться біля бабці, не дає зосередитись. Пізніше вони виходять надвір, веселі та заклопотані своїм затишшям, щоби подивитись на серпневе небо, всіяне зорями. У такі моменти Олені здається, що хтось неосяжний та прозорий обіймає її за плечі.

Бачите, вона насправді повернулася додому.

І нарешті обійнялася з богом.