І сторія — це життя пам’яті. Дослідження історії — це ретроспектива споглядання спогадів. При чому винятків не буває ніколи й ні для кого. Навіть коли ви вчите або читаєте новітню історію, то це перегортання сторінок назад.

Про людей, котрі не просто творили історію, а займались її вивченням, хочеться обов’язково говорити з першої сторінки їхнього життя, у чіткій хронологічній послідовності. Тобто дати уявний шанс народитися заново і перепрожити усе заново. Вмощуйтесь зручніше та не заглядайте наперед.

Сторінка перша — народження.

Наталія Полонська народилась у 1884 році у дворянській родині. В такий спосіб було покладено початок історичного плину.

Батько, Дмитро Меншов, військову службу поєднував з дослідженням військової історії. Отак захоплення батька вплинуло на подальший вибір Наталією професії.

Наприкінці 19 століття родина Меншових переїздить до Києва. Тут Наталія закінчить Маріїнську жіночу гімназію. 156 Отримає непересічну, як для жінки того часу, освіту — історико­філологічне відділення Вищих жіночих курсів при Університеті святого Володимира.

Оскільки від самого початку Наталія була послідовна, то й тут вона собі не зрадить: після навчання вона вийде заміж за прапорщика Полонського. Але шлюб буде невдалим. Та й узагалі доля Наталі буде нелегкою, зокрема, що стосується особистого життя: їй доведеться пережити чимало випробувань і драматичних подій. Усе точно так, як у будь­якій історичній хроніці.

Напередодні Першої світової війни та після відбудеться становлення Полонської як науковиці. Любов до історії, архівних пошуків, наукової роботи спрямували інтерес Полонської до історії Півдня України. Її цікавили заселення краю, адміністративний устрій, історія Запорозької Січі. З 1910 по 1918 роки вона викладала історію в Київській жіночій прогімназії Байкової, а також у приватній жіночій гімназії Трифонової працювала асистентом кафедри російської історії та методики викладання історії на Вищих жіночих курсах.

Полонська отримає диплом, а через два роки складе магістерський іспит з російської історії, і вже у травні 1916 року її оберуть приват­доцентом. У творчому доробку науковця особливе місце посідають археографічні студії. Пізніше Полонська плідно працюватиме в архівах Києва, Москви, Одеси, Сімферополя, Катеринослава, стане членом Київського товариства охорони пам’яток старовини та мистецтва, Історичного товариства Нестора Літописця, Таврійської вченої архівної комісії. Розшукуватиме й готуватиме до друку унікальні матеріали, більшу частину з яких буде оприлюднено. Сторінка друга — втрати.

Від осені сімнадцятого року і до кінця національновизвольних змагань Полонська викладатиме на Вищих жіночих курсах Жекуліної, в Київському народному університеті, в київських Географічному та Археологічному інститутах. Після закінчення громадянської війни та утвердження радянської влади активна науково­педагогічна діяльність науковиці увірветься, оскільки більшовики та інтелігенція поняття несумісні. Із втратою під час революції та воєн багатьох документів з архівів України опубліковані Полонською матеріали набули надзвичайної наукової цінності.

У квітні 1923 року Наталія вийде заміж за відомого українського вченого, державного та громадського діяча академіка Миколу Василенка. Проте у вересні чоловіка заарештують та звинуватять у керівництві таємною організацією.

— Пане Василенку? — запитав чоловік у чорному пальті.

— Так, вітаю. Чим можу бути корисним? — беззастережно запитає Василенко.

— Вам треба проїхати зі мною.

— Куди це? — Не запитуйте зайвого, не погіршуйте ситуацію.

У квітні 24­ого його засудять на 10 років, а Наталію буде звільнено з усіх посад. Але ціною великих зусиль, оббиваючи безліч владних порогів, Наталія доб’ється амністії для чоловіка.

Та поневіряння сім’ї на цьому не скінчилися: вони житимуть в одній кімнаті власної чотирикімнатної квартири. Згодом Полонській вдасться влаштуватися спочатку тимчасовим співробітником ВУАН, потім реєстратором Центрального архіву давніх актів. Одночасно вона відновить свою діяльність, зосередившись на вивченні архівних матеріалів з історії українського козацтва. У середині 1920­х років Полонська­Василенко остаточно сформується як учений­україніст. За кілька років вона відновить викладацьку роботу як професор у Київському художньому інституті. А в 1930 році Наталію оберуть дійсним членом археологічної комісії ВУАН, яку очолював Михайло Грушевський.

Почнуться криваві тридцяті і Наталія ПолонськаВасиленко зазнає цькувань та гоніння з боку радянської влади. Її спочатку переведуть на принизливу посаду лаборанта, а згодом — взагалі звільнять з Академії. Біда завжди собі бере до пари, і цього разу, у жовтні 1935 року, смерть забере чоловіка Наталі.

Після років безробіття, підірваного здоров’я та самотності у 1937 році Полонська влаштується спочатку старшим бібліографом Інституту економіки АН УРСР, згодом старшим науковим співробітником відділу феодалізму Інституту історії АН УРСР. Тоді ж вона втретє вийде заміж — за відомого економіста та історика Олександра Моргуна.

Сторінка третя — війна.

На початку війни Полонська­Василенко залишиться в Києві. 20 жовтня 1941 року її призначать директором Інституту археології відновленої УАН. У грудні 1941 вона очолить ЦАДА, де займатиметься упорядкуванням архівних документів.

На початку 1944 року, коли радянські війська просуватимуться все далі на Захід, науковиця отримає запрошення викладати українську історію в Українському вільному університеті (УВУ) у Празі. Через деякий час перебирається до Мюнхена, де разом з іншими українськими вченими­патріотами почала активну роботу з відновлення Українського вільного університету. Німецький період — став апогеєм наукової творчості Наталії Полонської­ Василенко. В еміграції вона опублікувала численні дослідження з історії України Х–ХІV ст. Читала курс історії України, була деканом філософського факультету УВУ. Працювала на кафедрі історії української церкви Української православної богословсько­педагогічної академії. 1964 р. вона стала одним із співзасновників Українського історичного товариства, що об’єднувало науковців еміграції. Була обрана дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка, Української вільної академії наук, Міжнародної академії наук у Парижі.

Полонська переживе смерть третього чоловіка. За кілька років по його смерті вийде друком її книжка «Видатні жінки України», де вчена висвітлила діяльність знаменитих українських жінок починаючи від княжої доби.

Сторінка четверта — смерть.

Померла науковиця так і не повернувшись додому, в Дармштадті, у 89­річному віці.

За своє тривале життя Наталія Дмитрівна пережила зміни декількох урядів та держав, дві світові війни, радянську більшовицьку владу та німецьку окупацію, еміграцію; вона пройшла через вибір власної національної ідентичності, перетворившись з російськомовної інтелігентки на українську вчену та громадянку, яка ніколи не зійшла з цього шляху й розділила долю тієї частини українських інтелектуалів, які мусили покинути Батьківщину під загрозою переслідувань з боку радянської влади, проте залишилися вірними своїй життєвій позиції та науковому вибору.

Еміграційний період став не лише підтвердженням сили та харківського загартування, як столиці на той час, як бурхливого центру. Час розквіту її наукової творчості, без якої не української історіографії.

Кілька сторінок — а плин невпинний.