–Марусю, Марусю! — вдалині за деревами чувся високий жіночий голос. То матір Марусі Чурай гукала її. Та дівчина вдавала, що не чує. Перед її очима стояла чудова літня картина: голуб поруч з голубкою сиділи на березі і про щось закохано воркотіли. «Сидить голуб на березі» — тихенько заспівала Маруся: «Голубка на вишні: — Скажи, скажи, моє серце, що маєш на мислі? Ой ти ж мені обіцявся любити, як душу, тепер мене покидаєш, я плакати мушу»…

— А за ким же ти плачеш, Марусю, аж до роботи йти не хочеш?

— Вже йду, мамо, ні за ким не плачу, просто пісня склалася…— відповіла стиха дівчина.

— Пісні — то добре, дитино моя, але чоловікові потрібна робітня жінка, працьовита…— зітхнула Марусина мама.

— Та вже ж я таке ледащо… Іду! Іду! — в куряві затріпотіли босі дівочі стопи.— Ідууу!

За переказами, Маруся Чурай, легендарна українська поетеса з народу, народилася в 1625 році в родині козацького сотника Гордія. Після смерті батька, якого як бунтівника спалили на багатті у Польщі, залишилася жити з матір’ю в Полтаві на березі річки Ворскли.

Свої пісні вона найчастіше писала на основі особистого життя, тому життєпис Марусі Чурай складено за її ж творами, а також за легендами, переказами, усними спогадами сучасників, записи яких не збереглися.

Дівчина була неймовірно гарною і мала багато залицяльників. Проте, безмежно дівчину любив лише один — молодий козак Іван Іскра. Маруся розуміла, що Іван буде їй доброю парою — лагідний, погожий, шлюб із ним обіцяв бути щасливим, але, як кажуть у народі, серцю не накажеш… Доля звела Марусю з Грицем Бобренком — сином хорунжого Полтавського полку, з яким згодом вони таємно заручилися.

Під час повстання Богдана Хмельницького в 1648 році Гриць приєднався до руху опору і вирушив на війну. Козак обіцяв повернутися і одразу одружитися з дівчиною — не так сталося, як гадалося… Чотири роки розлуки були нестерпними для Марусі Чурай. За цей час вона написала з десяток пісень, які одразу ж стали народними… У цих піснях було передчуття нещастя — жодна із них не була про щасливе кохання. Чому? Душа Марусі й сама не знала…

Гриць повернувся до Полтави вже іншим, чужим. У походах він забув свою Марусю і покохав іншу дівчину — Ганнусю з заможної полтавської сім’ї. Можливо, Ганнуся була заможнішою парою, ніж небагата напівсирота Чурай. Можливо, за новою коханою батьки давали багатий посаг і Гриць не витримав спокуси… Зраджена Маруся натомість не відчувала себе в собі від внутрішньої втрати, думки про самогубство переслідували її.

Подейкували, що за Полтавою жила відьма-чаклунка. «Треба поїхати до неї і спитати, як діяти. Чи жити, чи вмерти? Одному Господу відомо..» — думала Маруся Чурай в місячну ніч, коли сон не приходив до неї. Зранку вона одяглася в найкращий свій одяг і вирушила пішки в дорогу. Дорога була важка, але Маруся не відчувала втоми. Коли дісталася місця, то перед її очима постала непоказна хатина під солом’яною стріхою. Маруся увійшла всередину і побачила жінку в чорному. «Я знаю, чому ти сюди прийшла» — прошепотіла відьма. «Було великим твоє кохання і нема вже… Бачу смерть за твоїми плечима, але її можна оминути»… «Не хочу уникати нічого, бабусю» — гірко відповіла Маруся. «Дай мені зілля, щоб більше не бачити ні зрадливих очей Гриця, ні світу білого»… Відьма зникла за піччю, а за мить винесла звідти маленьку торбинку: «Його треба готувати три дні, запам’ятай»… Але Маруся вже нічого не чула. Вона схопила зілля і вибігла на дорогу. Була субота.

Зранку Маруся взялася варити зілля, яке дала їй відьма. Налила його в дзбанок і вийшла на подвір’я. Назустріч ішов Гриць. Він завітав несподівано, щоб сказати Марусі, що одружується і щоб та не тримала на нього зла. Маруся стояла в хаті мовчазна і нерухома. Гриць побачив дзбанок, йому захотілося пити і він зробив один ковток. «Не пий, кинь з рук» — закричала дівчина… Було запізно: зілля подіяло і він упав на підлогу мертвим… Бог­свідок — Маруся готувала отруту для себе, жити ж їй не хотілося, але смерть чомусь обрала Гриця…

Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці,
Бо на вечорницях дівки­чарівниці!
Котра дівчина чорні брови має,
То тая дівчина усі чари знає.

У неділю рано зіллячко копала,
А у понеділок пополоскала.
Прийшов вівторок — зіллячко зварила,
А в середу рано Гриця отруїла.

Як прийшов четвер — та вже Гриць помер
Прийшла п’ятниця — поховали Гриця.
А в суботу рано мати дочку била:
«Ой нащо ж ти, доню, Гриця отруїла?

«Ой мамо, мамо, Гриць жалю не має,
Нащо ж Гриць, мамо, разом двох кохає!
Нехай же не буде ні тій, ні мені,
Нехай достанеться Гриць сирій землі!»

«Оце ж тобі, Грицю, я так ізробила,
Що через тебе мене мати била!
Оце ж тобі, Грицю, за теє заплата –
Із чотирьох дощок дубовая хата!»

Співала цю пісню напівбезумна, напівошаліла дівчина в темниці, куди її запроторили після отруєння Гриця…

Улітку 1652 року полтавський суд засудив Марусю до страти. Але Іван Іскра, який, як відомо з переказів, кохав Марусю, не забув про неї, домігся аудієнції в самого Богдана Хмельницького. Хмельницький видав універсал, за яким Марусю Чурай амністували. Текст універсалу звучав так:

«В розумі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже, і карати без розуму не доводиться, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, заради чудових пісень, що вона їх складала. Надалі ж без мого наказу смертних вироків не здійснювати. Марусю Чурай з-під варти звільнити».

Історики свідчать, що для покути дівчина була зобов’язана піти на прощу до стольного града Києва, але повернувшись у 1653 році додому, померла.

Існує легенда, що Маруся прийняла постриг і стала черницею одного з українських монастирів. Чи навідував її Іван Іскра в монастирі історія лише здогадується… Але все своє життя на землі, він не міг забути коханої дівчини з поетичним серцем… Може, тому, що Маруся Чурай і була вічним символом пісні… Та що казати, вона сама була тією піснею…

Віють вітри, віють буйні,
Аж дерева гнуться,
Ой як болить моє серце,
А сльзи не ллються.

Трачу літа в лютім горі
І кінця не бачу.
Тільки тоді і полегша,
Як нишком поплачу.

Не поправлять сльози щастя,
Серцю легше буде,
Хто щасливим був часочок,
По смерті не забуде…