«Маючи виключну авторську інтуіцію, хорошу пам’ять, Марія Константинівна була незвичайно спостережливою. Знала добре тодішнє село, бо виросла в селі Заньках біля Ніжина. Звідси виключно колоритна мова, вроджена благородність, почуття міри. Ціла гама найскладніших і найтонших внутрішніх психологічних та емоційних ритмічних візерунків, які втілюються в дуже яскраву художньо правдиву і виразну форму. Крім цього, вона мала прекрасну зовнішність, і особливо надзвичайні чарівні очі, красивий, великого діапазону голос, яким уміла відтінити особливості української народної пісні. Весільні пісні у її виконанні це щось неперевершене, це шедевр»,— саме так згадуватиме Заньковецьку актор і режисер Іван Мар’яненко.

Але відкриємо таємницю, якщо ви не знали, то гучне прізвище Заньковецька — Марія взяла на згадку, про дім дитинства — село Заньки. А так, приємно познайомитись, Марія Адасовська, українська акторка, театральна діячка, прима українського театру кінця ХІХ і початку ХХ століть.

Марія народилася у великій родині збіднілого дворянина Костянтина Адасовського та міщанки з Чернігова Марії 62 Нефедової. З десяти років Марія навчалася у приватному пансіоні Осовської в Чернігові. Батько Марії мав дивовижний баритон, а Марія — меццо­сопрано. Удвох вони часто влаштовували для гостей свого дому у Заньках сімейні концерти. Ці вечора дуже вплинуть на подальше життя Марії.

Заньковецька захоплюватиметься чоловіками, чоловіки захоплюватимуться нею. Тяжко не захопитись непересічною вродою, тому вже у 17 років вона вийде заміж за офіцера, поїде до Бесарабії. Власне, життя Цвіркунки ніколи не буде інакшим: легкою вона залишиться за будь­яких обставин.

Марія вмовляла свого чоловіка Олексія Хлистова дозволити виступати на сцені, однак той сприймав це за жіночу примху. Чоловік заледве погодиться, проте за умови, що Марія має грати лише українською мовою в українському театрі, якщо такий колись існуватиме.

Вона їздитиме на уроки вокалу до одного з найкращих професорів — пана Гржималі. А викладав він у Гельсінгфорсі, у місцевому відділенні Петербурзької консерваторії. Звісно ж, таке такий голос не обійти увагою.

Але, завжди є але. У випадку із Заньковецькою цим «але» став дифтерит. Опісля вона вже не співатиме настільки потужно, як раніше. Та Заньковецька мала настільки оптимістичні погляди на життя, що зайшла вихід і в такій ситуації: вона влаштує собі прихисток і порятунок на сцені. Сцена дійсно буде для неї абсолютно всім: сім’єю, життям, світом. Вона стане невіддільною частиною театру, абсолютно органічною, абсолютно своєю.

І вже у 1876 році вона вийшла на сцену ніжинського театру. До кінця свого життя не поривала зв’язків 63 з театральним колом Ніжина, де вона мешкала постійно протягом двадцятих років.

Вперше на професійній сцені вона зіграла роль Наталки у «Наталці Полтавці» Івана Котляревського. Заньковецька вміла майстерно відтворити будь­який образ. Вона була і зворушливо­драматичною, і вогняно­комедійною. Перевтілюватись у будь­яку звичайну людину, роблячи її надзвичайною. Завдання непросте — щоразу перероджуватися на сцені і щоразу собою — незрадливою. Вона вплітатиме народні пісні у свої ролі, що робитиме вистави за її участю самобутніми, єдиними в своєму роді.

Це завдяки її наполегливості у Ніжині було відкрито стаціонарний державний театр, у Полтаві — театр Миколи Садовського, народний театр «Українська трупа під орудою Заньковецької». У театрі грали Борис Романицький, Микола Садовський, Андрій Ратмиров, Іван Сосницький. Були поставлені спектаклі «Наталка Полтавка», «Гетьман Дорошенко», «Циганка Аза». Визнаючи її сценічні заслуги, гетьман Скоропадський затвердив ухвалену Радою міністрів постанову про призначення їй довічної державної пенсії.

Публіка обожнювала Заньковецьку. Після однієї з вистав захоплені глядачі випрягли з коляски коней і самі довезли актрису до вокзалу. Композитор Петро Чайковський в Одесі виніс їй на сцену лавровий вінок із написом «Безсмертній від смертного».

Під час гастролей у Санкт­Петербурзі наприкінці 1886 року виступ «української трупи» став театральною подією року. Лише «Наймичку» ставили 22 рази.

Неперевершена гра Заньковецької отримала ще й таке визнання. На її вистави медики Микола Скліфосовський та Олександр Богомолець водили студентів як на «психологічний практикум». Український фотохудожник Альфред Федецький запросив у 1895 році позувати для ілюстрації різних душевних станів для книги Дарвіна «Виявлення емоцій у людей і тварин».

12 січня 1923 року з нагоди сорокаріччя сценічної діяльності, Марії Заньковецькій було присвоєно звання «Народної артистки УСРР». Вона стала першою акторкою, яка отримала це звання. Тоді ж театр «Троїцький Народний Будинок» у місті Києві було перейменовано у театр імені Марії Заньковецької.

Померла 4 жовтня 1934. Похована в Києві на Байковому кладовищі.

Львівська газета «Діло» напише про її смерть так: «Дістали ми телеграфічну вістку про смерть Марії Заньковецької. Дехто думав, що більш як сорокалітня її праця на сцені і пізніші злидні, особливо останніх літ, зігнали її тихцем зі світу, як багато наших чільних діячів, про яких питаємось вряди-годи: “Чи живе ще?” Артистка, що сходить зі сцени відчуває це як великий удар і рідко коли переживає його. Заньковецька мала величезну життєву енергію і ця енергія дала перемогти їй найтяжчі умовини акторської праці у мандрівних трупах, пізніше і роки лихоліття».

Хто сказав, що перевтілення — це легко? Це тяжка ноша навіть тоді, коли ти з нею народився. Але, повірте, така природна майстерна гра варта всього — від оплесків до сліз від радості й печалі.

На цьому вперто й непорушно стоїть світ.