–То як ваше прізвище?

— Приймаченко, бо з приймаків ми. Але так відповідала вона не завжди.

Хоча що б ви не запитали, все одно точної відповіді не знайшлося б. Ані прізвища, ані дати народження. Насправді про Марію Приймаченко відомо тільки те, що вона сама дозволяла знати. Вона сама була, є та залишатиметься завжди невпольованою та фантастичною, як і все, що вона малювала. Якийсь інтуїтивний принцип транслювати те, чого не існує. Бо все, що є насправді, ви легко можете побачити самі. Принципові наїв, простота, щирість та яскравий світ.

Наскільки Марія Оксентіївна не була б визнаною, радянська влада не дозволяла говорити ні про чию геніальність. Бо чийсь дар — завжди велика трагедія, завжди велика загроза. Тому страшний час пропонував спокутувати свою жорстокість: виставки будь­де, боже, аби лиш була можливість сказати «колгоспна художниця з сонячної та радісної України», тобто знецінити, знівелювати. Звучить так само погано, як і словосполучення «радянська влада» — одразу розумієш, що нічого доброго не буде.

Марія Примаченко народилась недалеко від Києва чи то 30 грудня 1908, чи то 12 січня 1909 року — де тут правда — вирішувати тільки вам. Чи то в сім’ї Примаченків, чи то Приймаченків. Картини свої вона підписувала винятково як Примаченко, вочевидь, тому що в документах написали саме так. А може й із інших причин — хтозна.

Хто вона, та, яка написала майже 1000 живописних робіт? Більшість із яких зберігаються у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва. Цікаво, звідки вона черпала натхнення, точніше, це з одного боку очевидно, тому що мистецтво не запитує дозволу на свою появу, а з іншого — як усі, зображувані нею звірі, ніколи не всиджувались на полотнах, а й досі мандрують світом. Жінка такого світла і кольорів, що жодна фантастична історія — не моторошна і не небезпечна. Але про все по порядку.

Бабця — займалась писанкарством, батько був геніальним теслею, майстрував дивовижні дворові огорожі, а матір — майстриня з вишивання, завдяки їй Марія все життя шила й вишивала свої сорочки. Зрештою, чи могла народитись інакша дитина, ніж як така художниця? Авжеж, інакше й бути не могло. Марія успадкувала дари батьків і зуміла поєднати в собі найсильніші та найсміливіші їхні риси.

І все б добре, але який митець без випробувань? І вони почались ще коли Марія була не Марією, а крихітною тендітною семирічною Марійкою. Саме прийшов перший звір — поліомієліт. Цей звір перекусив хребет: ноги мисткині були паралізовані, пересувалась вона на милицях. Були і операції, і протезування. Але це її не зламало, тому що завчасно знала: звірів приходитиме ще багато, а світ все одно неймовірний. І фантастичних та загадкових — але добрих! — істот у ньому набагато більше. А навіть якщо менше, то хіба це не чудовий привід їх створити?

«Я побачила синій глей і розписала нашу хату»,— згадувала Марія Оксентіївна себе юнкою. Що б не сталось — твори. Побачив щось незвичайне — твори. Уявив щось загадкове — твори. Цей звір був не страшним, а навпаки — таким, якого хотілося голубити, ніби віщого птаха. Звір­малярство.

Усі сусіди в селі воліли мати й собі такі розписні хати. Тільки уявіть: знайти синьо­сизу глину і вигадати розписати нею дім. Нічого немає: ні акварелі у кюветах, ані нідерландських пензлів, ані стосу паперу для ескізів. Нічого, крім пекучого бажання створювати красу з будь­чого. Надавати всьому об’єму. Бо все, що дається,— це бачити прихований світ і ділитися ним.

Потім буде ще один звір, але більше схожий на їжака. Колючий і верткий — звір­вишивання. Марія вишивала рушники так, ніби більше нічого в світі не існувало — натхненно та мудро. Не так багато людей у світі вміють бути аж так прихильними до свого покликання.

Примаченко дуже любила гуаш. А тепер спробуйте вгадати — чому? Тому що гуаш дає дуже насичений об’ємний мазок, схожий на олію, але легший за способом нанесення, тому нагадує акварель. Марія Оксентіївна хотіла (і їй це вдалось!) поєднати і графіку, і живопис, але не в стандартному прояві, а так, як могла винятково неакадемічна художниця. Академічно може навчитись писати будь­хто насправді. І ні, це не перебільшення. Набагато важче малювати відчуте, те, що несеш у собі, без остраху бути незрозумілим або висміяним. Адже дуже легко сміятися з того, хто пише ніби дитина: наводить непевну форму, а потім заповнює його кольором. Ніяких вам заливок, ніякого висвітлення. Усе просто та зрозуміло, усе наївно та яскраво: ватман, гуаш і цілий світ у голові — справжній митець ніколи не потребує великої кількості матеріалів. Саме так, як у дитинстві.

Зовсім скоро, у 1937 році, до майстрині прийде звірвизнання. Тоді на міжнародній виставці у Парижі вона отримає золоту медаль і викличе суспільний резонанс.

Головаті чудовиська, міфічні звірі, хижі квіти — ви тут ніколи не впізнаєте себе, але насправді кожна картина — алюзія на світ людей. І ось чому.

Звір­любов і звір­війна сталися майже одночасно в житті Примаченко. Закохатись у військового напередодні війни — страшно, але людські почуття не розрізняють небезпеки.

Звір­любов прийшов під час Маріїного навчання. Красивий високий офіцер, лейтенант піхоти, ще й односельчанин — Василь Маринчук.

Не щастя — нещастя: звір­війна спершу забере чоловіка ніби граючись. Забере так, ніби поверне. Ніби нічого страшного саме для цього чоловіка не вготовано на полях найвідчайдушніших битв. Але цей звір зрідка поблажливий до чужих життів: хто ви війні, як не діти її бідолашні?

Василь отримає листа: син, назвала Федором. І загине десь невідь­де. Буде похований так само, як і багатомільйонне військо молодих гарних хлопчиків, в яких за інших обставин, на інших планетах, в інших всесвітах були б красиві та сповнені життя. Марія знала, що чоловік більше не вернеться, бо був їй сон: заходить вона у дивовижний сад, а там що не дерево — то догори корінням росте, а гіллям — у землю. І квіти такі, і будь­яка парость.

Вона довго не братиметься до живопису після смерті коханого.

— Маріє, давно ти нічого не малювала,— скаже сусідка.

— А що тепер мені малювати,— проводячи рукою по чорній вишитій скатертині, відповість Примаченко. Так, ніби в ній самій щось урвалось, відмерло.

Але її картини ніколи не про смерть. Її картини живі та рухомі, поліобразні й одночасно цілісні. Жодної зайвої краплі кольору — завжди узгодження. Вочевидь, по­іншому й не могла б малювати людина з амбідекстрією — отака дуальність в одній оболонці.

До речі, про звірів тут говорено недарма, адже «Звірина серія» — по­справжньому унікальне явище в світі. Звірі Примаченко наскельні, м’які, з великими головами, хвостаті, пухнасті, рябі, окаті або з пазурами. Але жоден її звір не здатен вчинити лиха. Злізають зі скель­полотен по ночах, бігають містом, ловлять погані сни, цілують перехожих, що втрапили у халепу. Ці звірі визирають із вікон багатоповерхівок у столиці, та сміються на городі старої бабці в богом забутому селі в горах. Вони всюдисущі й вічні, густина повітря для кожного з них — усе одно любов та пісня.

Попри свої чотири класи освіти, звір­поезія сидів при її ногах і Примаченко вигадувала не менш дивовижні підписи до своїх картин. Хтось скаже — вона напише, байдуже, що без ком, і хай немає книжок, зате по­людськи. Оце по­людськи — принципово її наївна манера.

Примаченко стала справжнім прикладом не тільки самоосвіти, а й вчителювання: вона виховала ще одного художника, який став її найкращим другом, можливо, єдиним, хто її розумів майже сповна,— сина Федора. А син — своїх синів навчав тому ж.

Примаченко завжди мислила нестандартно, вигадувала як жити та як… шити!

Так, щоб гроші водилися, вона шила на замовлення весільні сукні. Дивилась на наречену, розуміла приблизно фасон і розривала принесену тканину на такі шматки, щоб можна було пошити сукню. Ніяких ножиць.

Якби вона жила зараз, то це була б найвідоміша перфомансерка світу.

Гостей у хаті не любила, але приймала тих, хто приходив. Із талановитими людьми їй таки хотілося побути. Здавалося б, така холодність, а вона мріяла розписувати будинки, аби світ сміявся до людей і цвів щодня, навіть узимку.

А, ще звір­ілюстрація! Так Марія Оксентіївна також малювала для книжок. Ці ви точно бачили: «Ой коникисиваші», «Товче баба мак», «Журавель», «Чорногуз приймає душ».

І знову — звір­визнання. У 1966 році за серію картин «Людям на радість» Марію було нагороджено премією імені Шевченка.

Звір­ЧАЕС. Примаченко з сином радили покинути село — 30­кілометрова зона евакуації. Але Марія нізащо цього не зробила б. І просто намалювала корову в бахілах, котра пережовує отруєну зелень.

А в 1988 році до Марії Оксентіївни знову повернеться звір­визнання — вона стане народним художником України. А потім, потім…

…потім трапилась ще одна дивовижа. З’явилась чутка: за кілька років до смерті Примаченко побачила сон, що вона потрапляє у рай. А що художнику можна нескінченно ПЧІЛКА Олена Полтавський відлік любові робити в раю? Малювати, авжеж. Але коли почула, що вихідних там немає, то сказала: «Ну, сюди я завжди встигну». І прокинулась.

Скільки б звірів до неї не приходило, ніколи вона їх не очорнювала — біда та щастя, що взаємно закохані.

А у 1997 році останній звір все­таки прийшов. Той, що пахне солодкувато, моститься зблизька, а зветься смертю. Прийшов, бо всі вихідні закінчились і треба попрацювати у божих майстернях. Проте… Ви точно чули, що 2009 рік за рішенням ЮКЕСКО було оголошено роком Марії Примаченко.

Так от усе через те, що фізична смерть — слабка й квола, мала та прісна, адже художник не може померти, тому що ars longa.

І жодному звіру ніколи його не подужати.