Мало кому з жінок в українській історії випала доля бути рівнею своєму чоловікові. Переважно вони виконували свою суто жіночу місію — створювали родинний затишок, оберігали його, народжували своїм чоловікам спадкоємців, і дуже рідко виступали справжніми партнерками — рівними за талантом та досягненнями.

Марії Миколаївнї Грінченко­-Загірня попри російське походження судилося працювати на ниві українства. Письменниця, вчителька, перекладачка, редакторка та просвітителька — список її досягнень довгий, проте, за законами того часу першою та основною її іпостассю була роль дружини визначного українського письменника та лексикографа Бориса Грінченка.

За освітою Марія Миколаївна була вчителькою — працювала в сільській школі. Після одруження з Борисом Дмитровичем Грінченком розпочала культурно­просвітницьку діяльність.

На той час Борис Грінченко вже здобув славу та популярність, а також пройшов всі можливі каземати долі… Так у листопаді 1879 року шістнадцятирічного юнака було заарештовано за «чтєніє і распространєніє» забороненої народницької літератури. Цей арешт мав свої сумні наслідки: набута у в’язниці хвороба легень та заборона продовжувати навчання в університеті. За півтора місяці ув’язнення Борис Грінченко проявив неабияку стійкість, не зламавшись на допитах і не здавши своїх товаришів, чим зажив великої поваги серед харківської молоді.

Їхня зустріч відбулася у далекому 1883 році. Марія Миколаївна приїхала в місто Зміїв на літні педагогічні курси, які на той час були популярною формою підвищення кваліфікації вчителів. У Змієві вона знайомиться із сільським учителем, майбутнім письменником, педагогом, лексикографом, громадсько-культурним діячем Борисом Грінченком. Почуття між ними спалахнули одразу, а ще їх єднало спільне прагнення до просвітництва. І Марія, і Борис вбачали свою місію в донесенні світла знань простим людям… Обмін книгами, обговорення новинок культурного життя та фольклорних знахідок — так зав’язалися стосунки, які врешті-решт переросли у зріле почуття.

Узимку 10 лютого 1884 р. в Харкові Марія з дому Гладиліна та Борис Грінченко одружилися. Падав сніг, біля храму їх чекала недорога бричка, але радості не було меж — тепер вони житимуть разом, разом вчителюватимуть та працюватимуть на благо рідного краю… Ні Марія, ні Борис ще не знали, які випробовування їх чекають…

Протягом 1887–1893 рр. подружжя Грінченків працює в однокласній земській школі в селі Олексіївка Катеринославської губернії, де на повну силу розгорнуло педагогічну, просвітницьку, літературну та видавничу діяльність. Удвох вони від руки переписали твори українських письменників, переклали книжки зарубіжних авторів, упорядковували збірки, розширюючи таким чином бібліотеку, якою користувались учні та дорослі села.

Їхня родина відзначалася неабиякою гостинністю — до них приїжджали відомі політичні, громадські та культурні діячі. Активна педагогічна і просвітницька діяльність разом із Борисом Грінченком сприяла формуванню Марії Миколаївни як педагога­просвітника. Саме в Олексіївці вона стала, за словами Х. Алчевської, «ідейною дружиною, яка всім серцем поділяла симпатії чоловіка».

А ще робота під псевдонімом, бо ж політична ситуація в Російській Імперії змусила Марію Миколаївну приховувати діяльність на ниві української освітянської літератури. У неї їх було декілька — М. Чайченко, М. Доленко, П.З. Р­ой та інші, але в історії письменства вона найбільш знана як Марія Загірня.

Досі тогочасна періодика рясніє цими псевдонімами, що свідчить про багатогранну роботу Марії Грінченко.

Вона була ідеальною дружиною, помічницею та ідеологічним союзником свого талановитого чоловіка. Разом вони викладали українську мову, писали підручники, збирали та систематизували фольклорну спадщину.

Проте найбільше Марії Грінченко вдавалося писати науково­просвітницькі матеріали, які здобули велику популярність серед широких верств населення. А ще пані Грінченко захоплювалася художнім перекладом. Завдяки її вмінню і таланту українські читачі мали змогу познайомитися з творчістю російського романіста Лева Толстого та дізнатися про життя американського президента Авраама Лінкольна.

За дорученням видавництва «Київська Старовина» в 1902–1904 роках подружжя Грінченків упорядкувало фундаментальну працю «Словарь української мови», найповніший і лексикографічно найдосконаліший український словник початку 20 століття, що став словником української живої мови. Таким чином, сім’я Грінченків внесла неоціненний вклад у розвиток української національної ідеї, проте родинне життя не було легким. Бідність, постійні арешти та допити…

Донька Марії та Бориса Анастасія Грінченко була активною учасницею збройних виступів революції 1905– 1907 років, внаслідок чого її було ув’язено. У в’язниці в Анастасії розвинувся туберкульоз і вже 1908 вона померла. Невдовзі помер і її син. Ці смерті дуже підірвали здоров’я Бориса Грінченка, він пішов у засвіти за півтора року після доньки, 6 травня 1910 року в Оспедалетто в Італії.

Що почувала Марія Грінченко, коли осиротіла? Очевидно, самотність, яку може почувати іноземка на чужині, хай навіть ця чужа земля служила їй за батьківщину все життя…

Відбувши останні похорони Марія Миколаївна сумно йшла порожньою вулицею. Голомозі обрізані тополі здригалися від вітру, пилюка піднімалася над бруківкою. За пів години вона дістанеться порожньої квартири, де ще зовсім недавно звучали рідні голоси. Тепер там мертва тиша… Та чи ж мертва? Хіба ж книги, які вони читали і писали разом з Борисом не живі? Хіба справа їхнього життя не живе? Марія Миколаївна мала ще так багато планів, ще стільки всього залишилося ненаписаним, ненадрукованим. Нема часу на горювання, треба працювати в ім’я своїх померлих близьких… Лише так можна зберегти з ними зв’язок, лише так пам’ять не вмиратиме, а житиме, житиме завжди…

Марії Грінченко випала нелегка доля. Їй довелося поховати всіх своїх рідних: свого чоловіка Бориса Грінченка, доньку та внука. Але покликання було сильнішим за душевні втрати. Вона продовжувала займатися професійною діяльністю і навіть брала участь у підготовці видання­читанки «Рідне слово» у 1912­му році.

За часів Української Народної Республіки Марію Грінченко обрали членом Всеукраїнського національного конгресу — законодавчого органу УНР. Просвітителька співпрацювала з Товариством «Просвіта», котре відстоювало українську мову, а також боролося за збереження української культури та української освіти. Писала для них твори та надсилала для публікації твори Бориса Грінченка. Вона продовжила самотужки закладати фундамент української національної культури.

Її поважали люди, знали читачі. Сьогодні вона символізує незламність духу в найтрагічніших для жінки умовах: втраті цілої родини. А ще те, що вона зуміла стати особистістю і рівноправним партнером, а не тінню свого видатного чоловіка.