Часом у метро чується «станція метро «Печальна»» і тоді одразу виникають у голові ці слова «Мені відкрилась істина печальна: / Життя — зникає, як ріка Почайна. / Через віки, а то й — через роки, / Ріка вже стане спогадом ріки. / І тільки верби знатимуть старі: / Киян хрестили в ній, а не в Дніпрі».

Ліна Костенко вміє знайти необхідні слова тоді, коли вони максимально потрібні та влучні. Але якою б могла вирости дитина з сім’ї вчителів? Якось так повелось припасовувати слова одне до одного, ніби Київські вали так, щоб утворювалась історія, щоб вона, власне, тут і могла розпочатись.

Хто б що не говорив, а бути поетом — це справа на межі смерті. Кожен вірш — це виняткове помирання. Завжди в інший спосіб, та щоразу красиво. Знайти метафору чи створити симфору там, де їх не може існувати, іноді варте цілого життя.

Власне, без панцира в цьому ділі не обійтися. Якщо поет — це пелюстка, то краще, щоб вона була сталевою: вразливий всередині, непорушний — зовні.

Хто ж така — Ліна Костенко — сталева пелюстка української поезії?

Народилась у 1930 році у Ржищеві в родині вчителів.

1936 року родина переїхала із Ржищева до Києва. З 1937 до 1941 рр. навчалася у школі № 100, в робітничому селищі на Трухановому острові, де на той час жила родина. Школу було спалено 1943 року разом із усім селищем. Трухановому острову присвячено вірш «Я виросла у Київській Венеції».

Після закінчення середньої школи № 123 на Куренівці навчалася в Київському педагогічному інституті, а згодом — у Московському літературному інституті імені Горького.

Була однією з перших у плеяді молодих українських поетів, що виступили у період так званих «шістдесятників». Вони створювали новітні стилі в українській літературі, творили щось нове, атипове, щось авангардне, і за законами жанру, тобто життя,— безжальне та максимально критичне до влади. А до влади радянської — особливо.

Спершу пагорби­перші­книжки «Проміння землі» та «Вітрила» викликали інтерес читача й критики, а збірка «Мандрівки серця» закріпила успіх, засвідчуючи справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім’я поміж визначних майстрів української поезії.

А далі усі пагорби­невизнання. Тому що смілива підтримка та захист засуджених без провини — це величезний ризик у будь­якій системі. А в системі радянського союзу — тим паче.

З 1961 року її піддавали критиці за аполітичність, а фільм за її сценарієм «Дорогою вітрів» було вилучено з плану зйомок.

А за два роки на ідеологічній нараді секретар ЦК КПУ з ідеології — Скаба — заявив: «Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до викривлення і затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко». Це був сигнал до погрому покоління шістдесятників.

Того ж року знімуть з друку її «Зоряний інтеграл», а «Княжу гору» з верстки.

— Ми знімаємо вашу книгу з верстки,— скаже круглий чоловічок, що його ледь видно було за стосами паперів.

— То ви хоча б причину назвіть,— посміхнеться поетеса.

— Скажіть спасибі, що просто знімають з верстки,— не дивлячись на Костенко, відповість чоловічок.

— Що ж — спасибі.

Дійсно, все могло б закінчитися набагато гірше…

У ці роки вона публікуватиметься за кордоном у перекладах та тут, але самвидавом.

Усі її спроби захисту не даватимуть плодів. Вона не боятиметься стати на захист скривджених ціною власних втрат. Бо якщо поезія — це про помирання, то поет має бути про безстрашшя.

Тільки у 1977 році після зміни верхі вийшла збірка віршів «Над берегами вічної ріки», а 1979­го, за спеціальною постановою Президії СПУ,— історичний роман у віршах 102 «Маруся Чурай», що пролежав без руху 6 років. За нього поетеса 1987 року удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.

Пізніше Костенко видасть збірки поезій «Неповторність» (1980) і «Сад нетанучих скульптур» (1987), збірку віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987).

На наступному пагорбі на неї чекає родина.

Костенко два рази була заміжня: спершу вийшла заміж за свого однокурсника з Московського інституту — Єжи­Яна Пахльовського, вдруге — за Василя Цвіркунова, керівника центру Довженка.

Оксана Пахльовська пішла дорогою матері й стала письменницею, а от син — Василь Цвіркунов­молодший — став програмістом.

І одного разу на найвищому пагорбі раптово виник зі своїми записками український самашедший, депресивний 35­річний програміст, що заплутався у житті. І у всьому, що його оточувало й оточує: «Іноді почуваюся роботом, у якого механічне серце».

Чуєте, як він говорить сам собі (він так це бубонить, що хочеться забрати всі розділові знаки, аби було як в «Уллісі» Джойса, але не будемо порушувати правил цитування): «Я завжди був нормальною людиною. Радше меланхоліком, ніж флегматиком. Раціо в мені явно переважало, поки не зустрів свою майбутню дружину. Тоді на деякий час взяло гору емоціо, а тепер вже не знаю. Зрештою, дружина в мене розумна й красива, упадальників біля неї не бракувало, і якби зі мною щось не так, то вона вибрала б не мене. Спадковість 103 у мене теж добра, психів у роду не було. Вчився в університеті, ходив на байдарках, навіть маю спортивний розряд. Кінчав аспірантуру, захистив дисертацію. Хобі у мене музика, література, у дитинстві збирав марки. Словом, все адекватно, а оце раптом, на зламі століть, відчув дискомфорт, крівля поїхала, звернувся до психіатра, але відхилень психіки він не знайшов. Втім, це така тонка матерія, досконалої апаратури на це нема. Сон у мене нормальний, руки не сіпаються, тільки відчуваю якийсь неспокій, ніби якісь фантомні болі душі».

Найцікавіше, що перший прозовий твір Костенко складно не назвати геніальним, хоча у його не критикував хіба що лінивий. Цей роман про епохальний зріз, котрий ми всі й так маємо можливість спостерегти. Тобто нових істин ми тут не знайдемо, нових планет не відкриємо. Але це не применшує його сили. Зокрема, здається, тому що з першої ж сторінки ми впізнаємо головного героя, бо це словесний портрет певною мірою кожного з нас: у нас усе добре і ні одночасно. Заледве відчутне помежів’я в душі — усе, як завжди.

Межа, що стосується не тільки поетів.

А зараз ви перепитаєте: а до чого ж тут конкретно пелюстки і пагорби?

Завершимо так, як і розпочали цей текст. Життя поета завжди таке: хоч ти й пелюстка — тонка й трепетна, навіть якщо сталева, а доведеться якось вирости у пагорб, аби захиститися. Перетворитися на нескінченну кількість пелюсток, щоб навесні хтось спускався схилом і заплакав від краси. Так­так, у випадку з Костенко саме сталева пелюстка, не кришталева насінина, бачте, її поезія — це завжди проростання з неможливого.

Костенко — і є духом Києва. Міста незламного та для незламних, де кожен камінчик про боротьбу й перемогу. І це вже — Поезія.