Тут треба почати здалеку.

Ви точно­точно знаєте, що таке мелодія. Ну правда ж, це дуже легко: вітер, який заплутався у каштані; ріка, котра вчепилась за берег; птаство, що видзьобує зірки з нічного небо.

Насправді будь­що можна назвати музикою. Музикант вслухається у тишу і все одно звучить йому мелодія. А тепер стосовно нашого далеко.

Спершу про кіно. Учень Олександра Довженка — усім відомий поет та режисер Микола Вінграновський — задумав зняти кіно за мотивами повісті ще одного генія — Григора Тютюнника. Цю повість кожен із нас свого часу проходив за шкільною програмою і плакав. Навіть хлопці плакали з долі Климка. От згадайте зараз, просто кількасекундне занурення в минуле.

А тепер про мультфільми, бо ще ви бачили мультфільм «Як їжачок та ведмежа зустрічали новий рік». Він, здається 1975 року, але його й пізніше пускали в ефір, тому бачилибачили. «Казку про місячне сяйво» теж переглядали, звісно ж. Просто могли підзабути.

І от здавалося б геть про різні жанри, майже різне мистецтво. Але дехто і дещо їх об’єднує.

Музика.

А створювала і не перестає творити мелодії тендітна жінка (чесно кажучи, більше схожа вона на передзвін, аніж на звичайну жінку) — Леся Дичко.

Леся Дичко — одна з найвидатніших хорових (!) композиторок в Україні. Її твори досі звучать на хорових фестивалях, у концертних програмах США, Канади, Франції, Великої Британії, Німеччини, Нідерландів, Бельгії, Данії, Іспанії, Італії, Польщі та Україні.

Складно уявити українське музичне мистецтво двадцятого сторіччя без творчості Лесі Дичко.

Її шлях як музикантки розпочинався у знакові для української музики 60­ті роки: серед колег того покоління були Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський, Євген Станкович, Володимир Губа. Тоді молода композиторка полонила слухачів своєю «Червоною калиною», що стало свого роду алюзією на українські пісні п’ятнадцятого­сімнадцятого століть.

Тоді ж Леся Дичко експериментувала з балетом «Метаморфози», який так і не допустили до дипломного іспиту. Провокативним щодо впливів «імпресіоністів­експресіоністів» сприймалися також її вокальні цикли на поезію Павла Тичини.

— І це, ви хочете сказати, музика? — запитує лисуватий чоловік у комісії.

— А що ж по-вашому?

— Звуки, позбавлені цілісності. Ви розумієте, де ви вчитеся? І для чого?

Що ж, усім не догодиш…

У 1970–1980­х Леся Дичко збагачує українську музику власним прочитанням давньої історії й національних традицій України. Найбільше уваги композиторки припаде на літопис 49 древнього Києва, на картини Катерини Білокур (саме так — навіть з картин лунає музика), на вірші Богдана­Ігоря Антонича, Павла Тичини, Максима Рильського, Бориса Олійника…

Але саме хорова музика є для неї засобом висловлення свого світогляду й життєвої філософії, цариною для втілення творчих задумів і пошуків. Наприкінці 80­х Леся Дичко взяла на себе сміливість відродити давні традиції української літургійної музики, які обірвались із смертю Миколи Леонтовича… Літургії, створені Лесею Дичко за всіма церковними канонами, поступово повернули втрачений пласт музичної культури. А після проголошення незалежності у Володимирському соборі з благословення Патріарха Філарета зазвучала — Літургія № 1 Лесі Дичко.

Відтак, духовна музика стала невіддільною від усієї творчості композиторки.

«Життя прекрасне!» — любить повторювати Леся Дичко. В її музиці ці слова озвучені теплими, сонячними барвами. Найбільша після музики пристрасть Лесі Дичко — живопис. У композиторки є власна «галерея» музичного живопису, де вона закарбовує свої враження від споглядання зображень архітектурних пам’яток, ландшафтів, картин. Це її хорові «Фрески» — «Іспанські», «Французькі», «Швейцарські», «Фантазії за картинами російських художників», інструментальні краєвиди — «Замки Луари», «Дзвони Арагону». Зрима образність в них настільки яскрава, що балетмейстери створюють за її музикою хореографічні картини.

Дух новатора — це музика Лесі Дичко, котра мандрує світом понад сорок років невпинної творчості. Олеся Зінькевич, музикальна критикеса, одного разу напише: «Усім треба було шукати свою, незаймaну новизну, що було зовсім нелегко на фоні блискучих новацій Сильвестрова, Грабовскього, Скорика, Дичко».

Особливість творчості Дичко в тому, що вона як ніхто інший гостро відчувала час і потребу в своїй музиці. Але відчувати час — аж ніяк не означає догоджати йому. Часто навіть навпаки: для того, щоб звучати якнайкраще, потрібно було йти всупереч.

— Я можу створити будь-яку музику з будь-чого. Тому що все — і так музика.

— Але звучати — це не завжди про красу, правда ж? — запитує журналіст.

— Найголовніше — побачити її. Бо вона суб’єктивна, а ви спробуйте її відшукати і ретранслювати в музичний спосіб.

— Ви вважаєте себе геніальною композиторкою?

— Так само, як і ви можете вважати себе геніальним журналістом. Цілком, це не заборонено,— Леся посміхається, але журналіст ніяковіє: запитань більше нема.

Леся Дичко — людина багатогранна та всебічна. Любов до всього мистецтва, до абсолютно всієї творчості дасть їй можливість створювати музичне віддзеркалення всього побаченого. У такий спосіб вона спромоглася створити неабияке фактурне, тактильне звукове полотно. Вона не просто творить, вона знається на музиці, котра є невід’ємною частиною будь­чого. Органічне та своєчасне звучання всього — беззаперечний парадокс її музики.

А зовсім нещодавно вона відсвяткувала свій 82 день народження. Чуєте як дзенькнули святкові кришталеві келишки у запрошених на свято?

І звучать, звучать, звучать…