«Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ»,— сказав про неї Пабло Пікассо. А геній генія відчуває серцем. Припри його нелюбов до сучасних мистецьких течій, Білокур він назве генійкою і за манерою письма порівняє її з Серафін Луїз із Санлі.

Якщо довго іти степом, то як не царя колоса зустрінете, так дрібну напівпрозору, у блакитних прожилках, квітку. Можете звати її «не­-забудь­-мене». Та краще — «люби­-мене-­не-­покинь». Здається, ніде в світі так квіти ще не називали.

Ніде так не називали, бо більше ніде у світі не з’явилася б Катерина Білокур, аби досліджувати шовкову красу рослин.

З самого дитинства майстриня наївного мистецтва вчилася у природи. Бути з нею, торкатися тонких порожнистих стеблин, вслухатися у шепіт квітів. Усе, проросле з чорнозему, буквально говорило до мисткині, усе заворожувало. Взагалі кожна квітка може стати портретом. Зокрема, портретом сумної епохи.

Художниця народилась у селі Богданівка в Яготинському районі Київської області. І тепер у домі її дитинства — музей. А до…

Раніше вона виходила з нього і довго­довго йшла у пошуках тієї квітки, яку собі надумала. І — знаходила! А як інакше? Потребуєш — то знайди. А оскільки зірвані квіти вона квітами не вважала, то малювати доводилось просто на місці зустрічі рослини.

Малювала вона все життя, тому й згадати коли саме Білокур розпочала свій творчий шлях — неможливо.

— Батьку, подивись, які коні вийшли! — Каті шість, вона прибігла до батька показати малюнки. Байдуже, що в братовому зошиті.

— Ах ти поганка така! Ти в мене зараз отримаєш на горіхи! — розлютився батько.— Малює вона, ти подивись на неї!

Батько розірве зошит та заборонить торкатися паперу й олівців. Але коли такі заборони когось зупиняли.

Вона дуже довго лишатиметься такою поганкою для родини: «Украла у матері кусочок білого полотна та взяла вуглину… І я намалюю з одного боку полотнини що-небудь, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік — і там те саме. А тоді виперу той кусочок полотна — і знов малюю… А одного разу… намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць… Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась 17 на той малюнок, і сміялась, як божевільна… От мене на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч… «Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..» Але куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати,— слідом за мною…

Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту!»

Навчитись малювати «по­справжньому» — було її заповітною мрією, але не судилося. Вона вступала і до миргородського технікуму, і до київського, але не брали — немає закінченої середньої освіти. Крім квітів, власне, в неї майже нічого й не було. Тоді вона й надумає втопитися у весняній річці, що її заледве врятують. Усе життя мучитиметься від болю в ногах…

У 1934 році Білокур створює «Берізку» — одну з перших картин, яка принесе їй всесвітню популярність. Через рік з’являються «Квіти за тином» — інший прославлений шедевр. А за п’ять років у Полтавському будинку народної творчості відкривається її перша персональна виставка. Усі одинадцять полотен мають колосальний успіх. Художницю з Богданівки нагороджують поїздкою до Москви. 

Вона часто згадуватиме як завзято працювала на початку війни. І найголовніше, що батьки більше її не сварили, не обзивали «поганкою». А все тому, що «вчені люди» в Полтаві назвали її художницею.

На хвилі піднесення народиться одна з найвідоміших картин — «Польові квіти».

Коли закінчилася війна сім’я Білокурів стає колгоспниками. 1948 року помирає батько. Катерина якийсь час живе з хворою матір’ю, а згодом до них переїжджає брат Григорій із дружиною та 5 дітьми. Родина не «викисає» з численних сварок.

Але з журбою поруч ходить радість, тож 1954 року три картини Білокур — «Цар­Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» були введені до складу експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі, де їх і помітить Пікассо.

Живопис для Білокур більше не про малювання, а про вишивання. Так, саме про вишивання. Квітку до квітки можна припасувати, ніби зшити колаж.

Для тла на всіх своїх картинах Білокур обиратиме один колір — або темний, або світлий. Так нічого не відволікатиме від квітів.

А ще треба було бачити як Білокур закріплювала полотно. Зазвичай для кожного полотна робиться індивідуальний підрамник, а полотно на ньому закріплюється нерухомо й назавжди. Це було надто дорого та складно, 19 тому підрамник у Білокур виконував ту ж функцію, що п’яльця для вишивки (вона навіть тут свідомо чи ні провела аналогію).

Були в Катерини і пейзажі, і портрети, але найдужче вона любила малювати квіти. Як вона їх тільки не поєднувала…

— Пані Катерино, а тут же і весняні квіти у вас, і літні… І осінні… Як ви так примудрилися? — запитала журналістка-початківець.

— Так я й малювала цю картину в усі пори року. Бува, так хочеться якусь квітку додати, а вона ще не цвіте, то я чекаю, поки вона з’явиться. Я ж тільки з натури люблю писати, знаєте…

— А які кольори найбільше любите? Поділитеся з нами?

— Так оце яке тло, такі й кольори. Синій кобальт люблю, ультрамарин. Насичені такі, глибокі. Раніше я сама краску робила, а тепер от маю олійну — хороша, на полотно рівно лягає, як так і задумано. Я таке люблю.

Навесні 1961 року до її вічного болю в ногах додається сильний біль у шлунку. Домашні лікувальні засоби не допомагають, а в богданівській аптеці немає необхідних ліків.

Після смерті матері художниці й саму Катерину відвозять до Яготинської районної лікарні. 10 червня їй роблять операцію. Але того ж дня художниця помирає.

Дрібні поодинокі квіти мерехтять у полі, а вітер наспівує «люби­мене­не­покинь» так, ніби шукає свою Катю.

А потім прислухаєшся, а це не вітер — це прозора невагома художниця малює наступну пору року.