Точна дата її народження невідома, історики посилаються на згадування в Київському літописі про народження 1032 року дочки князя Ярослава. Дитячі роки майбутньої королеви Франції пройшли в Києві. Поблизу Софійського собору був розташований княжий двір, який літописці величали «Великим Ярославовим двором» із двоповерховим кам’яним князівським палацом і храмом на честь святої Богородиці. Ці споруди мали переходи, що з’єднували їх між собою. Дитинство Анни пройшло саме тут, в час, коли в Київській Русі вирувало політичне і культурне життя. Можливо, у цих підземних переходах вона гралася у хованки зі своїми сестрами, або ж приходила сюди, аби побути наодинці… Дівчатам навіть княжого роду час від часу потрібні години тет­а­тет із собою…

Доля Анни Ярославни, або ж Анни Київської чимось схожа на долю її прапрабабусі княгині Ольги… Анна, як і Ольга, була освіченою, зналася на політиці та культурі, займалася переписуванням книг. Анна, як і Ольга вийшла заміж за правителя­вояку, який більшість свого життя провів у військових походах, залишивши на дружину виховання дітей. Анну, як і Ольгу шанують і пам’ятають, 84 проте на відміну від своєї прадавньої родички, найбільше шанувальників королева Анна має у Франції, де прожила до старості і похована.

Якою ж вона була — оповита легендами князівна з Києва, наймолодша донька князя Київської Русі Ярослава Мудрого, одна із найосвіченіших жінок середньовічної Європи, королева могутньої держави Франції, і… аж двічі заміжня…?

Анна була освіченою, красивою і жаданою партією для багатьох тогочасних правителів. Вже у 1034 році її сватав родич Генріха Французького, проте Анна була ще зовсім дитям і князь Ярослав йому відмовив…

Як свідчать історичні документи, які містять підпис королеви Франції, Анна мала добре вироблене письмо, бо, імовірно, займалася переписуванням книжок, що в ті часи було дуже поширеним та модним. Ще б пак — донька такого правителя, як Ярослав Мудрий не могла проводити свій час за танцями та гульками, лише за книгами. Бо ж прізвище зобов’язувало!

Переговори про одруження Анни з французьким королем Генріхом, що був аж на 18 років старшим, відбулися наприкінці 1040­х років. Жодних відомостей про придане князівни не збереглося, хоча Анна, за згадками в історичних хроніках, залишила рідний дім із «багатими дарами». Вона з почтом вирушила до Реймса влітку 1050 року.

«Анно, Анничко…» — Ярослав зайшов до темної кімнати, схожої на келію. Після вечірньої служби у Софійському соборі, де було казання про батьків і дітей, йому раптом захотілося обійняти свою наймолодшу доньку. Ярослав 85 знав, що донька теж там була, а зараз, очевидно, читає щось, або переписує якісь біблійні тексти. А, може, обійняти Анну йому захотілося тому, що за тиждень мали прибути посли з Франції у справах сватання. Їхній король Генріх поховав дружину і хоче одружитися знову… «Анничка — ще зовсім дитина» — думав Ярослав, «Куди їй заміж…. І вся в книжках, не знає життя… Та з іншого боку французький король буде їй за доброго чоловіка»…

Чи був цей шлюб по любові, чи любов у ньому з’явилася згодом, чи не з’явилася взагалі — важко сказати. На той час ніхто не залишав спогадів про інтимні перипетії, про веління, чи опір серця. Історична наука послуговувалася сухими фактами, навіть дати переважно були неточними, що вже говорити про таку дрібницю як симпатія до жениха, чи нареченої… Шлюб між Анною та Генріхом був вигідним для обох середньовічних держав — і Київської Русі, і Французького королівства, а це на той час — вже велике досягнення.

Чи плакала князівна Анна, назавжди прощаючись із батьківським домом, братами і сестрами, батьком та матір’ю, коли вирушила у велику подорож до Франції — невідомо, як і невідомо, що вона відчувала, коли присягала на вірність своєму чоловіку­іноземцеві у французькому соборі перед юрбою незнайомих їй людей… Про що думав могутній князь Ярослав, віддаючи найменшу доньку заміж на чужину? Про державу, про свою дитину, про свою старість, яка от­от постукає в двері?

У першому шлюбі (так-­так, Анна після смерті чоловіка зберегла свою природну красу і її руки домагалися 86 найкращі женихи Франції!) в княжни народилося троє синів: Філіп, Роберт та Гуго. Пізніше принц Філіп стане королем Франції, а отже в його нащадках тектиме кров Анни Київської.

Коли Анні дали її первістка, вона, з блідим обличчям, ще слабка від важких пологів, лише спромоглася спертися на білі мереживні подушки. «Він схожий на тата» — прошепотіла старослов’янською… Служниця стояла ліворуч, тримаючи у руках свіжу сорочку для королеви, щоб переодягнутися. За мить мав прийти щасливий батько — король Генріх, щоб вручити Анні на знак вдячності за сина дорогоцінну каблучку. «Принесіть мені аркуш паперу та чорнило — мені треба написати листа додому» — звернулася Анна до служниці. «У Києві мають знати про Філіпа»…

Сімейне життя Анни та Генріха не було щасливим: король весь час перебував у військових походах, тож виховувати дітей Анна змушена була сама. Вона приділяла велику увагу освіті та вихованню спадкоємців французького престолу. Допомогла їй у цій справі всебічна освіта, отримана вдома, в Києві, книги з батькової бібліотеки, які вона привезла з собою. Так, у багажі молодої княжни, окрім приданого, були й стоси книг! Молода інтелектуалка із середньовічного світу!

Після смерті Генріха 1060 року Анна залишила двір, але як опікунка свого сина Філіпа підписувала разом із ним деякі державні документи. Збереглися підписи Анни 87 старослов’янською мовою на багатьох державних документах Французького Королівства. Довкола цих підписів видніють хрестики, які ставили неписьменні французькі феодали — вищі васали держави.

1062 року Анна вдруге вийшла заміж за графа Валуа, котрий очолював опозицію до її покійного чоловіка. Заради Анни граф покинув свою дружину Елеонору, але шлюб був визнаний незаконним. Цікава характеристика, яку дала Елеонора в скарзі на чоловіка: «Королева Анна,— писала вона,— найчарівніша, найкраща серед жінок Франції».

Урочиста коронація старшого сина Анни Філіпа I відбулася у 1066 році, коли він досяг чотирнадцяти років. Згодом він одружився, і Анна на початку 1070­х років поступово відходить від державних справ. Востаннє ім’я Анни Київської зафіксоване на документі 1075 року. Подальша її доля невідома… Як і невідома доля її поховання. Одні історики стверджують, що вона повернулася до Києва, не змогла далі жити на чужині. Інші заперечують цей факт і кажуть, що її останки знаходяться в церкві Вільєрського абатства, поблизу міста Етамп у Франції. Довкола портрету є нагробний напис півколом такого змісту: «Hic jacet domina Agnès uxor quondam Henrici regis» (Тут спочиває пані Агнес, жінка короля Генріха). Решта напису відламана, і з другого боку читається: «Eorum per misericordiam Dei requiescant in pace» (Нехай з Божої милосердності їх душі спочивають у спокої).

Оскільки Анна Київська мала дві батьківщини — Київську Русь та Французьке Королівство, то пам’ять про неї зберігають і українці, і французи. Так щороку 5 вересня у заснованому нею монастирі у місті Санлісі (курортне містечко за 40 км від Парижа) відправляється богослужіння за її душу. Цей день вважається днем її відходу в інший світ. У Києві в Софійському соборі збереглося фрескове зображення Анни. У містечку є її могила, а також пам’ятник, подарований від України в 2005 році.

Існує легенда, що на Реймському Євангелії старослов’янською мовою, яке, Анна Київська привезла з собою з Києва, до революції 1793 року присягали на вірність французькі королі… Що ж… Мабуть, у цьому криється символіка — тіло може стати прахом, а слово — ніколи і ні за яких умов…