Вона народилася в Криму. Там, де гори прийшли подивитися на синьо­зелене покривало моря з сивими воланами хвиль, та подивувавшись його неосяжній — до небокраю прозорості, залишилися поруч. А море, довірившись кам’яним велетням, простягнуло їм назустріч теплі бірюзові долоні. Кримські солені озера запруджені сльозами Праматері, на Ай­Петрі хазяйнують вітри з усього світу, водоспад Учан­Су в ореолі водяних бризок падає з запаморочливої висоти, духмяно­гостро пахнуть розпечені сонцем ялівці, а вітрильники здаються приклеєними до небокраю. Кримська природа робить людину чутливою не тільки до прекрасного, вона привчає її до масштабу мислення і масштабу творчості.

Саме такою й була Алла Горська. Художниця, яка вибрала монументальне мистецтво, що, за своїм вираженням, не вміщувалося на полотні, переливаючись у вітражі, декоративні панно, вдало поєднуючись із архітектурою. Жінка, яка стала беззаперечним моральним авторитетом, людиною, чия масштабність була тісною для радянської ідеології та цензурованої культури. Ім’я Алла, в перекладі з арабської, означає «богиня». Це ім’я і визначило її долю, 32 бо тільки героям і богам дається право воювати за правду. Але в усьому: творчості, побуті, дружбі, в несприйнятті тодішнього режиму, в одязі і публічних виступах, Мисткиня була мужньою та яскравою.

Народившись у російськомовній родині, Горська вже у дорослому віці усвідомила красу і силу української мови, немов відчула натхнення цієї землі. Національне усвідомлення швидко стає лейтмотивом її життя, в яке вона пірнула з пристрастю неофіта. Досконало вивчила мову, історію та національні традиції України, орнаменталістику, кольори. Вона починає творчий шлях із масштабних живописних робіт, що прославляють працю, зокрема шахтарів Донбасу, які виконані у стилі соцреалізму, але відкривають самобутній талант художниці. Горська стрімко стає визнаною, членом Спілки художників. До цього періоду її творчості належать такі твори, як «Санкомісія», «Пісня про Донбас», «Портрет шахтаря Василя Кривинця» тощо. На монументальному панно «Життя та смерть», працівники, заплутані в карколомних орбітах атомних енергій, супутників, вугільних пластів, тримають над собою небо, зберігаючи життя. Мозаїка «Дерево життя» розквітає дивовижним птахом, павою, нестримною уявою самої художниці, жагою до життя… Мало хто знає, що для створення цієї шляхетної краси під керівництвом Алли Горської працював цілий колектив відомих митців, згодом лауреатів Шевченківської премії. Що крім смальти, для роботи бралися сталеві рейки, шлаки та інші відходи металургійного виробництва, а часом й списані з їдальні алюмінієві ложки, посуд, скло. Намалювати вітер — це надважке завдання для будь­ якого художника. Горська створює «Вітер», який живе і дихає, він — потужний, а водночас лагідний, підхоплює душу глядача до небокраю уяви. Її робота «Музика» є справжнім шедевром: поєднує авангард із класичною живописною традицією, коли прислухаємося — чуємо мелодію…

Можна тільки уявити, як би змінилася творча доля майстрині, якщо би вона мала можливість явити своє монументальне мистецтво світові, а не працювати на замовлення маріупольських та київських ресторанів, створювати панно для бібліотек та шкіл, збудованих невигадливою радянською архітектурою. Які шедеври народила би художниця, масштабована величним простором моря та гір. Які художні одкровення й експерименти підкорилися би її таланту, бо лише Аллі вдалося поєднати творчий досвід мексиканських монументалістів та українські образотворчі традиції. В одному з листів, де йшлося про художні відкриття, Горська писала: «Світової інформації чортма. Ходимо з зав’язаними очима, навпомацки». Світ, який був для неї радянською дійсністю, направду зав’язав їй очі…

Якщо уважно розглядати жіночі образи, то можна побачити ї її саму: вони такі ж реалістичні, навіть дещо кремезні, сповнені несамовитої життєдайної енергії любові, турботи, праці. Насамперед — це її автопортрет із сином, робота, яка з дивовижною легкістю виходить за рамки реалізму, в якій є характер, чуття, доля, материнство. Згодом, не втримавшись за обшир полотна, ці образи, а з ними й сама майстриня, перенеслися до монументальних творінь.

«Алла і спокій— речі несумісні. Спокій для неї був тотожним смерті — як у житті, так і в творчості» — згадують про неї друзі.

Київську художню школу імені Шевченка Горська закінчила з золотою медаллю, заявила про себе ще студенткою Київського художнього інституту, вдало поєднуючи академічний стиль із елементами авангарду та народного мистецтва. В 30 років вона стає членкинею Спілки художників України. Яскравою та неповторною Алла Горська була навіть у спілкуванні, в побуті, в стилі і манері одягатися. Її одяг часто складався з джинсів та старого светра, хоча нам залишилися її світлини в образі пані, одягнутої в елегантну білу сукню… Як вона працювала, можна уявити зі її листів: «Працюємо. Робота бісить, перекручує, відбирає, дає». Про характер, харизму, лібідо Горської свідчить факт знайомства з майбутнім чоловіком, в якого вже була наречена. Як розвивалися події ми можемо лише припускати, але дуже скоро Алла стала його половинкою.

Горська створює галерею оригінальних портретів: батька, Івана Драча, Василя Симоненка, Леся Танюка, Олександра Довженка, Євгена Сверстюка та інші, ескізи костюмів до вистав «Ніж у сонці» за поемою Івана Драча, «Отак загинув Гуска» Миколи Куліша, «Правда і кривда» Михайла Стельмаха.

Вершиною її художних досягнень, сповнених болю, розмислів, любові, стають роботи присвячені історичній долі України. Флоро мозаїка «Земля» — Оранта з Софійського собору в Києві перетворюється на сиву селянку, матір, жінку, одягає намисто з кісток, її долоні спрацьовані до чорного болю, німб над головою вимальовують круки, обабіч — знесилені жіночі постаті, що схилили до землі руки­коріння… Вражаюча, шокуюча, художня правда про 35 трагічну долю українського селянства і голодомор. У співавторстві О. Заливахою, Л. Семикіною, Г. Севрук, Горська створила в Червоному корпусі Київського університету вітраж «Шевченко. Мати». Стилізовані, масштабні, вражаючі образи: Україна­мати сумує за своїм народом, великий кобзар чекає на «справедливий суд», а образ Катерини перекликається з образом богоматері.

На той час Алла Горська вже постає однією з центрових фігур шістдесятництва, символом національного опору комуністичній ідеології. Сенсом її життя стає відновлення історичної правди, зокрема викриття злочинів комуністичного режиму. Масштабну особистість, жінку народжену для творчості, її соратники називають безстрашною «душею опозиційного руху». Вона –одна з підписантів «Листа протесту 139­ти», спрямованого до ЦК КПРС, в якому висловлюється протест щодо арештів української інтелігенції, присутня на суді над В. Чорноволом у Львові. Усебічно підтримує заарештованих та ув’язнених за політичними переконаннями: збирала кошти на допомогу родинам засуджених. Зимою 1968 року приїздить доМордовської зони, наЯвас. Побачення були можливими тільки для родичів, тому жінка­ богиня, одягає свою, знайому усім зимову шубу і прогуляється перед табором на дозволеній відстані, підтримуючи і вітаючи українську громаду. Горська бере активну участь у створенні клубу «Сучасник» (разом із відомими постатями: Лесь Танюк, Василь Симоненко, Іван Світличний). Клуб творчої молоді об’єднував патріотичну українську творчу інтелігенцію. Після його примусового закриття спільне помешкання Горської та її чоловіка — Зарецького — стало своєрідним «салоном» прогресивного українського мистецтва.

Відтак творчість Алли Горської підпала під репресивний каток комуністичного режиму, і водночас стала неповторно виразною, справжньою, вистражданою історичною правдою, душевною боротьбою за неї. Бунтарку виключили зі Спілки художників, відсторонили від участі у виставках. Парторг Київського університету, з молотком в руках, на очах у студентів, знищив Шевченківський вітраж, створений авторським колективом під орудою Горської. Така ж доля спіткала її мозаїку в Маріуполі, яка дивом лишилася неушкодженою. КДБ організував нагляд за опальною художницею, її викликали на допити, погрожували. Про що художниця іронічно і сміливо написала: «На шаблях сидіти жорстко».

Залишаються таємницею причини трагічної загибелі геніальної мисткині. За офіційною версію, вважається, що її убив свекор із особистої неприязні, а потім вчинив самогубство. Але в цій справі не лишилося переконливих доказів, скоріше — навпаки. Фактом залишається переслідування Горської з боку влади, яка в першу чергу, була зацікавлена у знищенні безстрашної дисидентки. Наразі можна тільки уявити, якого обширу, а можливо і світового визнання, набула би розкішна монументальна творчість Алли Горської, яка загинула на 42­му році буремного, нескореного життя. «Ярій, душе. Ярій, а не ридай. У білій стужі сонце України…» написав у день її загибелі Василь Стус, немов передчував власну трагічну долю.