Позаминулого століття на географічних картах Полісся можна було знайти, здавалося б, нічим не примітне місто Звягель, яке тепер гордо іменується Новоградом­Волинським. Про роль міста в часи Київської Русі відомо лише, що біля околиць Звягеля розташовані кілька містичних курганних могильників… Та народна пам’ять зберегла свідчення про те, що в поліських лісах живуть дивні істоти жіночої статі — мавки. За народними повір’ями мавками ставали діти, померлі нехрещеними… Так ставалося з тими, що померли після семимісячного віку, померлі раніше ставали потерчатами. Поширеним було уявлення про танці мавок на так званих ігровищах — місцях, де не росте трава. Часом їм приписувалося висаджування квітів у горах. Вважалося, мавки можуть заманювати хлопців у хащі, де лоскотати їх до смерті. У переказах описують, що мавку можна спіймати і взяти за дружину, але шлюб з нею буде нещасливий…

У дев’ятнадцятому столітті у поліське місто Новоград­Волинський росло та розвивалося своїм ходом: будувалися нові вулиці, церкви, костьол та навіть синагога. І ось 13 лютого 1871 в родині Ольги та Петра Косачів сталася цілком буденна, але водночас радісна подія: народилася донька Лариса — згодом українська письменниця, відома як Леся Українка. Цікаво, що запис про народження Лариси Петрівни Косач досі можна знайти в метричній книзі міської Соборної Преображенської церкви.

Лариса прожила в Новограді­Волинському недовго: від народження до переїзду родини до Луцька весною 1879. Проте, очевидно, атмосфера містечка і особливо села Жабориці, куди Леся зі своєю знаменитою мамою — письменницею Оленою Пчілкою їздила на відпочинок до свого не менш знаменитого дядька Михайла Драгоманова, вплинула на її творче становлення якнайбільше. Бо в якому іншому місці вона могла почути загадкові і місцями страхітливі розповіді про лісових мавок? У спогадах того часу зазначається, що «видко було, що перебування в Жабориці зробило на Лесю дуже велике враження і дуже їй сподобалося: вона, бувало, раз у раз із втіхою згадує, що те або те чула чи бачила в Жабориці… Жаборицькі пісні, казки, різні повір’я, звичаї, купальські, жнив’яні і т.д. Леся добре пам’ятала і часто згадувала»

Леся Українка рано навчилася читати — в чотири роки — і саме читання, а згодом і писання — рятувало її, коли кволе здоров’я давало про себе знати. Мабуть, перегортаючи книги з домашньої бібліотеки та слухаючи материні розповіді, Леся й сама себе уявляла лісовою Мавкою — вічною дитиною­юнкою…

Мабуть, все це й лягло в сюжет поетичної драми «Лісова пісня», яка принесла Лесі світову славу та любов читачів, але водночас і сформувало її, не дуже щасливу людську та й жіночу долю.

«Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую Мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділась Мавка. І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували — пам’ятаєш — у дядька Лева Скулинського. Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» — я й сама не збагну чому. Зачарував мене сей образ на весь вік» — писала Леся про свій головний поетичний твір.

Спробуємо уявити будні тієї, хто записаний в офіційних документах як Лариса Косач: ось лісова Мавка Леся вдома за читанням історії стародавнього Єгипту, ось мавка Леся награє Шопена на фортепіано, пильно вдивляючись і щойно видрукувані ноти, які привезли з друкарні, ось мавка Леся акуратно виводить свої перші римовані вірші на білому, як її бліде хворобливе обличчя, аркуші паперу… Так минало дитинство, так минала юність, так починалося доросле життя молодої обдарованої жінки, яка згодом стане символом стійкості, нескореності і тихої безконечної війни із самою собою…

Попри строге виховання матері Олени Пчілки Леся росте вільною і навіть дещо емансипованою… Уявімо: у Ялті 1897 року під час лікування сухот молода дівчина знайомиться із Сергієм Мержинським. Називаючи ці стосунки «дружбою», а не «коханням», оскільки її почуття до Мержинського не було взаємним, вона їде до Мінська попри заборону батьків, щоб доглядати хворого, коли стан здоров’я «друга її ідей» став критичним. Якою ж сильною була сила натхнення, якщо саме там, на березі Чорного моря в Ялті молода поетеса лишень за одну ніч біля ліжка помираючого Мержинського пише поему «Одержима». Що ж — вільно любити могла собі дозволити лише Мавка..

Проте душа Лесі жива і спрагла нових почуттів. У листопаді 1898 року вона знайомиться із молодшим за себе першокурсником Климентом Квіткою. У літературноартистичному гуртку Київського університету вона читає своє оповідання «Над морем» і пропонує йому записати від себе пісні, які той колекціонує з неймовірним захопленням. Між ними спалахує почуття, яке згодом переросте у стосунки. Уже влітку 1901 року Климент та Лариса їдуть разом у мандрівку на Гуцульщину… Можна лишень уявити, як зреагувала патріархальна родина…

І аж у 1907 році Квітка та Косач офіційно оформили шлюб й оселилися в Києві. Починається їхнє недовге і не дуже щасливе спільне життя. Безгрошів’я, хвороби, постійні відрядження по роботі: Крим, Грузія, Кавказ, Єгипет… Ні власного дому, ні затишку, ні здоров’я…

Проте Леся Українка продовжує писати. «Айша та Мохаммед», «Кассандра», «З неволі» (Вологда), «На руїнах» — назви її великих драматичних творів, написаних у ці роки. А ще — вірші, вірші, вірші…

Попри хворобливість та зайнятість літературною роботою Лариса Косач була доброю дружиною для свого чоловіка: допомагала йому працювати над зібранням фольклору. Подружжя навіть пожертвувало сімейним бюджетом задля організації етнографічної експедиції Філарета Колесси, в ході якої зроблені одні з перших аудіозаписів кобзарів…

На початку липня 1913 року здоров’я Лесі Українки погіршується, до неї в Грузію навіть приїжджає строга та не схильна до компромісів матір Олена Пчілка, яка наполягала на тому, аби переїхати у більш комфортне для хворої доньки місце… Виснажена Лариса вже своїй матері диктувала план до так і ненаписаної драми «На берегах Александрії»… За декілька днів знесилена хворобою Леся Українка помирає…

Якось Іван Франко назвав Лесю Українку «єдиним мужчиною в українському письменстві». Чи то він апелював до її душевної стійкості, чи до творчої працелюбності, чи до людської сміливості, адже відомо, що в січні 1907 року Лесю Українку та її сестру Ольгу без жодної формальної причини арештували. За іронією долі вона потрапила до тієї самої камери, де сидів Борис Грінченко… Протримавши ніч у темній і вологій в’язниці, обох відпустили…

То ким же була Лариса Косач, вона ж Леся Українка? Сильною і стійкою, хоч і пораненою амазонкою, чи лагідною лісовою Мавкою, яка так і не виросла, не подорослішала у буденному сенсі цього слова? Вічною дитиною із заблуканою у волинських лісах душею? Мабуть, не так важливо. Бо, як писала вона сама:

«О, не журися за тіло!
Ясним вогнем засвітилось воно,
чистим, палючим, як добре вино,
вільними іскрами вгору злетіло.
Легкий, пухкий попілець
ляже, вернувшися, в рідну землицю,
вкупі з водою там зростить вербицю,
— стане початком тоді мій кінець.
Будуть приходити люди,
вбогі й багаті, веселі й сумні,
радощі й тугу нестимуть мені,
їм промовляти душа моя буде.
Я обізвуся до них
шелестом тихим вербової гілки,
голосом ніжним тонкої сопілки,
смутними росами з вітів моїх.
Я їм тоді проспіваю
все, що колись ти для мене співав,
ще як напровесні тут вигравав,
мрії збираючи в гаю…
Грай же, коханий, благаю!»